ВІСНИК Одеського Історико-Краєзнавчого Музею (випуск 7)

Г. Шевченко

Іван Іраклійович Куріс - крупний землевласник Північного Причорномор'я

    Шановні учасники круглого столу!
    Ми сьогодні навряд чи зібралися б тут, якби не подвижницька дослідницька робота Віктора Олександровича Михальченка та його соратника - Олега Георгійовича Сивирина, результатом якої стало видання чудової книги "Да будет правда", значна частина якої присвячена й Івану Іраклійовичу Курісу. Про його різнопланову діяльність до часу видання книги, можливо знали лише фахівці з певних напрямів, а пересічний громадянин, - який навіть і цікавиться історією рідного краю чи працює, скажімо, в галузі освіти, - навряд чи й чув про славний рід Курісів (крім мешканців с. Петрівка та найближчих сіл Комінтернівського та с. Ісаєве Миколаївського районів Одещини). Навіть в с. Ряснопіль Березівського району, звідки походить дружина Івана Іраклійовича - Любов Іванівна Гіжицька - прізвище Гіжицьких пам'ятають, а от Куріс...
    Та навіть мало хто із мешканців м. Березівка - а це за 25 км від Курісового-Покровського - знає про існування зруйнованого чудового замка у сусідньому районі, чи про те, хто був колись господарем нинішньої будівлі Ісаївського аграрного ліцею в Миколаївському районі.
    Прийшов вже час, коли ми, всі разом, повинні повертати із історичного забуття і славні імена людей, їхні добрі справи, і нелегку кропітку діяльність на благо рідної землі, рідного народу...
    Греки - люди працелюбні, вони знають ціну шматкові хліба, який ой як нелегко заробляється на скелястому ґрунті їхньої батьківщини. Тому вони добросовісно трудяться, щоб досягти мети. І це притаманно і нашим Курісам, які вже давно стали справжніми українцями. І це притаманно надзвичайно талановитій, всебічно обдарованій людині, справжньому патріоту І. І. Курісу, який дуже багато зробив і для розвитку сільського господарства нашого Причорномор'я.
    ...Останнє десятиріччя ХVІІІ століття. Переможні битви російської армії з військами Оттоманської Порти. Катерина II щедро роздаровує землі Причорноморського краю військовим, що відзначилися в боротьбі з турками, іноземним громадянам, що бажають тут господарювати. В 60 верстах від Хаджибею отримує землю і сподвижник О. В. Суворова Іван Онуфрійович Куріс.
    В перші роки ХІХ ст. в північно-східному напрямку від Одеси з'являються поселення німців-колоністів (перша колонія - Вормс, 1809 р., на шляху з Одеси на Вознесенськ), освоюються землі й іноземцями, що перебувають на російській службі: генералами фон Раухом та Вейсом, стають поміщиками колишні офіцери німець Реміх та француз Ролан де Морва, отримують тут села і землі катерининський вельможа та перший міністр освіти Росії при Олександрі І граф Петро Завадовський, уральський промисловець Микола Демидов.
    Поступово в посушливих степах починають розвиватись різні галузі сільського господарства.
    Свого діда Івана Онуфрійовича Іван Іраклійович не застав - той помер за шість років до народження онука. Не пішов він і шляхом батька - військовим не став. Та досягнув він набагато більше, заживши собі і слави замолоду, і поваги. Поважали його по всій Херсонській губернії та за її межами. Виконуючи будь-яку роботу він повністю віддався і було в Причорномор'ї - це єдиний стан суспільства, що мав безпосередній зв'язок із селянством на ґрунті земельних інтересів.
    Іван Іраклійович був прекрасним організатором і в галузі сільського господарства, яке по суті своїй, далеке від громадської діяльності, меценатства, колекціонування, подорожей.
    Завдяки його організаторським здібностям, зручному географічному положенню села, в останній чверті XIX ст. Курісово-Покровське вже було волосним центром: із своєю школою, лікарнею, поштовим відділенням, телефонним зв'язком.
    Як його дід та батько, І. І. Куріс велику увагу приділяв озелененню свого маєтку, адже прекрасно розумів, що зелені насадження - це не тільки захист від суховіїв, але й збереження вологи в ґрунті, якої так не вистачає в цих місцях і зараз.
    Тому Іван Іраклійович в 1872 р. запрошує з Франції відомого фахівця Гюше, який вже наступного року заклав новий сад в економії, де в шпалерній та карликовій формах було багато кращих сортів яблунь, груш, вишень, черешень та винограду. Через 14 років в плодовому саду було 130 сортів яблунь та груш, 15 слив, 19 вишень та черешень, 8 абрикос та чудова колекція винограду із 63 різних сортів. А ще культивувалась смородина, горобина, грецькі горіхи, ліщина та інші породи плодових дерев та кущів.
    Крім фруктового садівництва І. І. Куріс із завзяттям займався і залісненням степів Причорномор'я. Ще на початку 70-х років XIX ст. він запропонував цілий комплекс заходів по збільшенню лісонасаджень і збереженню існуючих. У нього в економії вже на 1887 р. під лісосадженнями було майже 85 десятин землі, на яких зростали акації, ясени, берези, клени, гледичії, берести та софори.
    На той час Іван Іраклійович створює свій розсадник, бо привозних саджанців хронічно не вистачало. Тепер він зміг навіть продавати саджанці - за ними приїздили із Балтського, Анан'ївського та інших повітів. Мешканцям Курісово-Покровського молоді дерева поміщик роздавав безкоштовно, а фруктові - за символічну плату. Тільки за вісім років існування (1874-1882) власного лісового розсадника, із нього було передано для висадження, зокрема - 70 тис. саджанців ясеня, 30 тис. гледичії, 40 тис. берези та 150 тис. акації.
    В останній чверті XX ст. 340 га лісу, висадженого Іваном Іраклійовичем разом з дружиною Любов'ю Іванівною Гіжицькою, були оголошені Регіональним Тилігульським ландшафтним парком, разом із прилеглими степовими територіями, Тилігульським лиманом і його плавнями.
    До середини 1870-х рр. головним заняттям І. І. Куріса в своєму господарстві було хліборобство. Бажаючим займатися землеробством у його володіннях, він роздавав землю в оренду на певних умовах, де, зокрема, йшлося про те, що половина землі садиби, де стоїть будинок орендатора, має бути засаджена деревами.
    Під час літніх польових робіт в економії з'являлись наймані робітники з Одеси, Київської та Подільської губерній, оскільки місцеві жителі дуже рідко йшли на таку працю в економію-вистачало турбот на своїх наділах (тим більше, що майже поруч, в Березівці на зелені свята (Трійцю) на ярмарку робочої сили (до речі, другого на півдні Російської імперії після Каховки) за недорого можна було найняти робочу силу.
    Польові роботи в економії І. І. Куріса проводились за всіма правилами тодішньої агротехніки, а знаряддя використовувались з останніх моделей і поліпшених зразків з Бельгії, Франції, Англії, Америки. Те, що у нього на 1882 р. було 8 ґрунтопоглиблювачів, свідчить про те, що він не боявся експериментувати задля поліпшення ведення сільгоспвиробництва, вивчав ґрунти, акліматизовував нові рослини.
    Будучи чоловим серед дворянства Херсонської губернії, він переймався сільськогосподарськими проблемами всього краю. Серед цих проблем і будівництва сучасних елеваторів та спеціальних вагонів для перевезення зерна, і проблеми шляхові (в т. ч. і залізничного сполучення).
    В другій половині 70-х років ХІХ ст. Іван Іраклійович почав займатися вівчарством. І в цій галузі він досягнув прекрасних результатів, залучивши до цієї справи досвідченого фахівця - австрійськопідданного. Завдяки цьому поліпшилось стадо, якість шерсті, збільшилась щільність руна. Якщо в 1865 р. поголів'я овець нараховувало три тисячі, то вже в 1870 р. в отарах було 18 тис. голів, а основу складали вівці с високою якістю тонкорунної шерсті. Вага овець була більшою, ніж в сусідніх господарствах.
    Розведенням коней займалися ще дід та батько І. І. Куріса, а він, у свою чергу, вирощував верхових коней не тільки для себе, але й для потреб армії та гвардійських частин.
    Досягнення Івана Іраклійовича в тваринництві відзначалися престижними нагородами та призовими місцями на різних виставках - як місцевого так і Всеросійського рівнів: за породистих корів, свиней, курей, а в галузі садівництва - і за виноградарство.
    Його господарство брало участь практично у всіх сільгоспвиставках, а він сам неодноразово був членом їх оргкомітетів. Іван Іраклійович щедро ділився своїм досвідом та із задоволенням переймав досвід інших - як в російській імперії, так і за кордоном.
    За свою нелегку працю в галузі сільського господарства І. І. Куріс був удостоєний багатьох нагород: він був дійсним членом Імператорського Товариства сільського господарства південної Росії, обирався Президентом Товариства.
    За нинішніми параметрами, якщо взяти до уваги лише сільськогосподарське спрямування діяльності Івана Іраклійовича - це був справжній дослідник, патріот рідного краю та керівник високотоварного багатогалузевого господарства, у якого не гріх повчитися і сучасним керівникам-аграріям.