ВІСНИК Одеського Історико-Краєзнавчого Музею (випуск 3)

Л.Ташлай, В. Дорошенко

Іспит на мужність

     Ознака будь-якої війни - військовополонені. Ставлення до бранців влас-ної держави є критерієм цивілізованості, гуманності та демократичності суспі-льства. Осмислення уроків цієї однієї з безмірних людських трагедій минулої війни триває і понині.
     Виключність Другої світової війни полягає в тому, що радянські бранці перебували поза законом як з німецького, так і з радянського боків.
     Радянський уряд не підписав Женевську конвенцію, яка зобов'язувала воюючі сторони зберігати військовополоненим життя, забезпечувати їх жит-лом, харчуванням, одягом, не використовувати їх працю на військовому виро-бництві, за втечу - карати тільки в адміністративному порядку. Не було при-йнято пропозицію Міжнародного Червоного Хреста щодо обміну списками військовополонених, прийняти на себе турботу про потерпілих на фронті. Ста-влення до військовополонених було одне: полонених у нас немає, є тільки де-зертири та зрадники.
     У роки Великої Вітчизняної війни у полон потрапило близько 6,2 млн. радянських бійців та командирів, з них загинуло понад 4 млн., у тому числі на окупованій території України близько 1,8 млн. чоловік. (1)
     Не обминула трагічна доля і радянських військовополонених, які пере-бували на півдні України.
     17 серпня 1941 р. Миколаїв був окупований гітлерівськими військами, а територія Миколаївської області поділена на дві частини по річці Південний Буг. Землі на правому березі відійшли до Трансністрії ("Задністров'я") і були передані німцями королівській Румунії. На лівому березі, до правого берега Дніпра, був створений Миколаївський генеральний округ, який охоплював ра-йони Миколаївської, Кіровоградської і теперішньої Херсонської областей, за-гальною площею 46880 кв. км і населенням 1920 тис. чоловік. Він входив до складу імперського комісаріату "Україна" на чолі з гауляйтером Східної Пру-сії Кохом. (2)
     Фашистські загарбники надавали великого значення Миколаївському генеральному округу, його високорозвинутій суднобудівній промисловості з важливим морським портом на півдні України, багатим сільськогосподарським районам.
     Основною робочою силою на суднобудівних заводах Миколаєва у здійс-ненні наміченої гітлерівцями програми побудови воєнних кораблів на Чорно-му морі повинні були стати в'язні концтабору "Шталаг-364". Він був влашто-ваний німцями в Миколаєві, у селищі Темвод, поряд з Північною верф'ю (нині завод ім. 61 комунара).
     Тут, у 26 двоповерхових бараках, постійно містилось 26-30 тисяч радян-ських військовополонених, які були приречені на мученицьку смерть. Денна пайка була мізерною: юшка з гнилої капусти, овочевих відходів або пшениці, яка тхнула гасом, та трохи сурогатного хліба. Хворі та поранені не мали ніяко-го догляду, лежали з брудними пов'язками, в їх ранах заводилась черва. Похо-ронні команди не встигали ховати померлих.
     Вся територія табору була розбита на окремі ділянки. Кожний корпус, де знаходилось до 200 в'язнів, був огороджений колючим дротом. Внутрішні ходи і виходи охоронялися поліцією. Поблизу входу до табору були розташо-вані будинки німецьких адміністративних управлінь. У першому з них розмі-щувалась табірна поліція. В цьому ж будинку було 2 кімнати на 40 чоловік для євреїв, які були виявлені у місті або серед військовополонених. Після того, як ці кімнати заповнювались заарештованими, людей виводили за огорожу і там розстрілювали. (3)
     У кінці табору, в його південній частині, в одному із двоповерхових бу-динків був розташований лазарет, який призначався для обслуговування пора-нених і хворих військовополонених. Влітку 1942 р. сюди потрапив В.Н. Лель-чицький, учасник оборони Севастополя (у червні 1942 р. було захоплено у по-лон понад 70 тисяч захисників цього міста). В своїх споминах він так описує трагедію захисників Севастополя: "Я був мобілізований в армію 24 червня 1941 р. після присвоєння звання "військовий лікар II рангу". У серпні 1941 р. був призначений на посаду лікаря 35 морської батареї Севастопольського обо-ронного району. З лютого 1942 р. став начальником польового шпиталю. Брав участь в оборонних боях 1-3 липня 1942 р., коли практично беззбройні, без во-ди і продовольства моряки захищали смугу берега від мису Херсонес до мису Фіолент.
     30 червня 1942 р. на усьому вузькому узбережжі уздовж 15 км були ско-нцентровані наші відступаючі частини, майже весь особовий склад усіх шпи-талів, медсанбатів та інших медичних підрозділів.
     4 липня 1942 р., на світанку, в різних місцях узбережжя лунали поодино-кі постріли: одні востаннє робили безцільний постріл зі своєї гвинтівки й ки-дали зброю в море, інші ж пускали собі кулю в чоло.
     Застрелився начальник шпиталю Краснов, а лікар Ерліхман не зміг цього зробити - він попросив військового комісара Тертичного застрелити його. Ба-тальйонний комісар одним пострілом задовольнив прохання Ерліхмана, а дру-гим перервав своє життя.
     4 липня 1942 р. наш шпиталь був захоплений гітлерівцями. Почався дов-гий період тяжких, нестерпних моральних і фізичних страждань у німецькому полоні.
     Протягом усього пішого етапу (Севастополь, Джанкой, Херсон, Микола-їв) гітлерівці полювали на політпрацівників і військовослужбовців - євреїв, жорстоко розправлялися з ними.
     З Херсонської в'язниці нас погнали на Миколаїв. У таборі на Темводі почалося сортування. Після короткої агітації частину полонених записували у РВА (Російську визвольну армію). За активною участю коменданта табірної поліції виявляли політпрацівників та євреїв.
     Як лікаря, мене відправили у табірний лазарет для обслуговування пора-нених та хворих військовополонених, де я захворів на тиф". (4)
     Після одужання В.Н. Лельчицький познайомився з перекладачем "Шта-лагу-364" І.Г. Шапошниковим, який очолював табірну підпільну організацію, зв'язану з міським підпіллям. В.Н. Лельчицький став керівником підпільної групи, до якої входили військовополонені лікарі: О.Г. Абутидзе, О.М. Петров, М.М. Байрамов. Т.П. Бєлоненко, А.А. Гаджієв.
     Лікарі врятували життя багатьом військовополоненим, допомагали в'язням продовольством, споряджали документами і організовували втечу, проводили агітаційну роботу.
     З червня 1943 р. до березня 1944 р. групі В.Н. Лельчицького вдалося ор-ганізувати втечу із табору багатьом військовополоненим, більшість з яких - офіцери.
     Так, капітан А.Б. Саричев за спробу втечі був відправлений німцями у карцер. Відвідавши карцер у якості лікаря, В.Н. Лельчицький поставив йому діагноз - "сипний тиф", після чого А.Б. Саричев був переведений у сипноти-фозне відділення. Ніхто з німців не заходив у цю заборонену зону, боялись за-раження.
     Коли німці вивозили з цього відділення одужуючих, то в останню маши-ну помістили слабких людей, які ледь пересувалися. Тому машина не мала охорони. В неї табірні лікарі і помістили А.Б. Саричева, який на шляху до міс-та вистрибнув з машини і втік.
     А.Б. Саричев переховувався на конспіративній квартирі лікарки М.С. Аслаб'євої. Родина Аслаб'євих-Раздєльських входила до підпільної групи Ф.М. Кирильченка, який у 1943 р. був направлений у Миколаїв Українським штабом партизанського руху для розвідувальної роботи. Ці мужні люди, ризи-куючи життям, надавали притулок збіглому в'язню до звільнення Миколаєва.
     А.Б. Саричев став активним учасником підпілля, а з квітня 1944 р. він знову потрапив на фронт, війну закінчив у 1945 р. (5)
     Велику роботу підпільна група В.Н. Лельчицького проводила по вряту-ванню як і військовополонених, так і мирних мешканців, яких також утриму-вали у "Шталазі-364" перед відправкою до Німеччини. Табірні лікарі виявляли у цих людей найменші ознаки захворювання і навмисне ставили найтяжчі фа-льшиві діагнози, щоб німці не відправили їх у рабство.
     Таким чином їм вдалося врятувати від вивезення до Німеччини більш як 100 громадян.
     У березні 1944 р., коли радянські війська звільняли Миколаїв, німці ева-куювали в'язнів "Шталагу-364" до Одеси. Там, 4 квітня 1944 р. В.Н. Лельчи-цький здійснив втечу з лазарету за допомогою підпільниці М.С. Тодорової, хо-вався на квартирі під Одесою, а потім лікар О.М. Егіз влаштувала йому укрит-тя в окружній лікарні. З серпня 1944 р. він знову в армії на посаді лікаря - ор-динатора.
     За короткий час перебування на фронті В.Н. Лельчицький був нагоро-джений орденом Вітчизняної війни II ступеня та орденом Червоної Зірки. Але через те, що Володимир Наумович перебував у полоні, його лишили другої на-городи. І після демобілізації він зазнав дискримінації як колишній військово-полонений. Але, давши клятву Гіппократа, своїй справі не зрадив. Післявоєнне життя Володимир Наумович пов'язав з героїчною Одесою. 52 роки працював В.Н. Лельчицький у системі медичної служби Чорноморського пароплавства, сконструював апарат для лікування спонтанного пневмотораксу, став кандида-том медичних наук. (6)
     З великою партією полонених захисників Севастополя були етаповані до "Шталагу - 364" В.М. Азаров, І.Й. Виноградов, І.П. Лях.
     Родина В.М. Азарова була позбавлена атестата фронтовика, оскільки він вважався зниклим без вісті.
     За участь у табірному підпіллі "Шталагу - 364" В.М. Азаров, І.Й Вино-градов, І.П. Лях були відправлені з Миколаєва до концтабору Штукенброк у Німеччині. Там вони здійснили втечу, але були схоплені гітлерівцями і відпра-влені до в'язниці у місто Мюнстер, де були визволені союзниками.
     Тільки у 1957 р., коли проходила масова реабілітація незаконно репресо-ваних, В.М. Азарова було нагороджено орденом Червоної Зірки за участь в Опорі. (7)
     Доля його товаришів по табору склалася інакше. І.Й. Виноградов у 1945 р. разом з іншими репатріантами від радянських кордонів пішки був етапова-ний до місця поселення у Володимирську область. Тут, у так званому воєнгос-пі, він знову потрапив до дерев'яних бараків, на нари, без права виходу і виїз-ду. (8)
     І.П. Ляха було етаповано на Урал, де він працював у шахтах без права виїзду і оплати праці до 1949 р. (9)
     В'язні "Шталагу-364" В.В. Ковальов, В.П. Стьоганцев у 1944 р. були ре-пресовані, а реабілітовані тільки у 1966 р. (10)
     Гірку долю військовополонених чоловіків розділили і жінки - медичні працівники медсанбатів, шпиталів, які були захоплені у полон під час оточен-ня. У "Шталазі-364" їх тримали в окремому бараку.
     В.Б. Хмелевська з Севастополя, лікар, входила до табірної підпільної групи, була зв'язковою між підпіллям та полоненими льотчиками.
     І.П. П'ятигорська, у таборі з 1942 р., зуміла передати плоскогубці війсь-ковополоненим льотчикам, яких вивозили до концтабору Майданек. В'язні плоскогубцями відкрили двері теплушки і 33 льотчика здійснили втечу під м. Рівне. (11)
     Жінки-полонені працювали у табірній пральні, дезінфікували військове обмундирування. У відібрану жінками німецьку форму підпільники переодя-гали в'язнів і виводили їх у сутінках з табору під виглядом прогулянки у місто.
     З початку 1942 р. у жіночому барку перебувала і Л.І. Лещинська, уро-дженка Миколаєва.
     Лідія Лещинська вже у 1939-1940 рр., після закінчення фельдшерсько - акушерської школи, брала участь у бойових діях під час радянсько-фінляндського збройного конфлікту.
     У травні 1941 р. 22-річна студентка Миколаївського педінституту була призвана міським військкоматом на літні збори, а у липні 1941 р. вона вже прийняла свій перший бій в районі с. Березівки Одеської області. В кінці 1941 р. фельдшер 3-го батальйону 656-го стрілецького полку 116-ї дивізії 26-ї армії Л.І. Лещинська з групою поранених потрапила у кільце оточення, етапом з вій-ськовополоненими була доставлена гітлерівцями у "Шталаг-364". За участь у табірному опорі Л.І. Лещинську з іншими жінками "Шталагу-364" у січні 1943 р. вивезли до Німеччини у концтабір Равенсбрюк. Після визволення радянсь-кими військами Равенсбрюку 30 квітня 1945 р., вона проходила разом з інши-ми в'язнями фільтрацію. А у жовтні 1945 р. була вивезена з радянськими репа-тріантами до Алма-Ати. У Алма-Аті фельдшер Л.І. Лещинська не могла влаш-туватись на роботу навіть простою працівницею на плодоконсервний комбі-нат. Їй пригадували і перебування в оточенні, і полон, і те, що вона була в концтаборі і змогла вижити. Потім життя налагодилось. Лідія Ісаківна повер-нулася до Миколаєва, працювала за фахом у 1-й міській лікарні. (12)
     На долю учасників цих подій випали величезні іспити і вони витримали їх з мужністю, відвагою і гідністю.
     Звернення до даної теми із сьогодення - це ще один крок на шляху до зняття незаслуженого тавра з колишніх військовополонених - жертв тоталіта-ризму і війни

(1) Безсмертя. Книга Пам'яті України. - К., 2000. - С. 204.
(2) Державний архів Миколаївської області (далі - ДАМО). - Ф-2038. Оп. 2. Спр. 8. Арк. 16.
(3) Фонди Миколаївського краєзнавчого музею (далі - МКМ). - Д.- 1812.
(4) Музей підпільно-партизанського руху (далі - ППР). - Спогади В.Н. Лельчицького.
(5) Музей ППР. - Спогади А.Б. Саричева.
(6) Музей ППР. - Спогади В.Н. Лельчицького.
(7) Музей ППР. - Спогади В.М. Азарова.
(8) Музей ППР. - Особиста картка І.Й. Виноградова.
(9) Музей ППР. - Особиста картка І.П. Ляха.
(10) Фонди МКМ. - Д. - 19025, Д - 18969.
(11) ДАМО. - Ф-4074. Оп.1. Спр. 244.
(12) Музей ППР.- Спогади Л.І. Лещинської. Особиста картка Л.І. Лещинської.