ВІСНИК Одеського Історико-Краєзнавчого Музею (випуск 15)


Заселення українцями Буджаку: історичні джерела і родинні перекази   Апонюк М. В.

    (скачать pdf)

УДК 93(477.7)

М. В. Апонюк

Заселення українцями Буджаку: історичні джерела і родинні перекази

У публікації розглядається історія заселення Буджаку представниками українського етносу. Акцентується увага на інформативності цих переказів, зокрема тих, що існують у родинах українців Татарбунарського району Одеської області.

Ключові слова: Буджак, формування поселення, національний склад, етапи переселення українців, ро­динні перекази.


 

 


 

Назва Буджак для степів Причорномор’я зу­стрічається лише з початку VII ст., це турецьке слово, що означає «кут», тобто територія на за­хідному чорноморську побережжі, між гирлом Дунаю і Дністром аж до Троянських валів на південному заході. Ці мало залюднені землі ста­ли новим притулком для всіх втікачів від крі­паччини, якої там не було. Ті, хто переселився на ці землі з території України і Росії, ставали вільними людьми та тим населенням, на осно­ві якого сформувався сучасний етнічний склад даного регіону.

Буджак, що включає Акерманщину та част­ково Подунав’я, — історична область на Півдні України між гирлом Дунаю, Дністра та Чорним морем.

І якщо назва Бессарабія від самого початку була пов’язана з землями надріччя, то назва Бу­джак пов’язана насамперед зі степом. Незвичай­ний топонім Бессарабія з’явився як тенденція збереження європейської культури на противагу новому Буджаку, назва якого належить Сходу [5].

Цей багатонаціональний регіон знаходиться на крайньому Півдні України. Його історія уні­кальна тим, що тут протягом тисячоліть пере­хрещувались шляхи різних народів, залишаючи свій слід у культурі та історії.

Народи мирно співіснували протягом сторіч та змогли зберегти свою ідентичність по сьо­годнішній день. Взаємопроникнення культур стало джерелом особливостей менталітету насе­лення південної частини України, в тому числі і українців, які складають більшість населення даного регіону.

Згадаймо історію цих земель: з середини XI ст. в південні степи вторглися тюркські племена кочівників — половців. У першій половині XIII ст. ці землі були захоплені монголо-татарами. В середині XV ст. внаслідок розпаду Золотої Орди Буджак підпав під владу Молдавського князів­ства, яке з 1456 р. опинилося в залежності від Туреччини. З того часу почався майже 300-літ- ній період турецького панування, яке найбільше вплинуло на історичний розвиток краю.

Населення найбільших міст Північного Причорномор’я в османський період було до­статньо строкатим. У Буджаку (Кілія, Аккерман, Ізмаїл), крім тюркського населення, проживали також українці, молдовани, євреї, греки та ін.

У 1812 р., згідно з Бухарестською мирною угодою, територія Буджаку перейшла до скла­ду Російської імперії. У 1918-1940 рр. та 1941­1944 рр. Буджак разом з усією Бессарабією вхо­див до складу Румунії.

Після переходу цих земель в 1812 р. до скла­ду Російської імперії степи між річками Дунай та Дністер залишались малоосвоєними осілим населенням, згодом в етносоціальному розвит­ку Бессарабії відбуваються кардинальні зміни.

Найближчою до нас сторінкою в історії фор­мування етнічного складу даного краю є події XVIII-XIX ст. Основу українського населення Буджаку становили втікачі кріпаки, державні селяни, козаки Задунайської Січі, волонтери Буджацького та Усть-Дунайського полків.

Колонізація Півдня України у великій мірі відбувалась стихійно. Загалом можна виділити декілька етапів переселення українців на тери­торію Буджаку:

I   етап — це були селяни-кріпаки, які тікали від своїх панів і шукали в степах Буджаку по­рятунок від панської сваволі. З тих часів на цій
території почало облаштовуватись українське селянство.

Також ці землі з давніх часів були пов’язані з українським козацтвом. Саме в степу гартували себе лицарі Байди Вишневецького, і саме під їх захистом і впливом зростала кількість україн­ського селянства в Буджаку.

ІІ  етап — це козаки. Населення Дунай — Дні­стровського межиріччя має давні козацькі тра­диції. Перша значна хвиля переселенців козаків опинилась тут після 1710 р. — це були мазепин- ці. І до сьогодні їх нащадки мешкають у Старій Царичанці. До речі, саме у цьому козацькому селі на фронтонах дахів — дерев’яні чотири­гранні прикраси у формі пернача — символи отамано-полковничої влади (у цьому будинку мешкає козак) [2].

Козаки як правило осідали хуторами по гир­лах Дунаю і Дністра.

Після зруйнування Катериною ІІ Запоро­зької Січі в 1775 р. козацька маса розійшлася по величезних земельних просторах, зокрема і на південь України, забравши з собою ті віль­ні думки, проти яких Катериною ІІ і було вла­штовано погром. Знищення основної організації українського козацтва, Наддніпрянської Січі, не завадило виникненню формувань такого типу. З ними також почалася і нова хвиля пере­селення селян. За козаками традиційно тяглися і селяни, котрі тікали від панщини.

Козаки розселялись в Очаківській окрузі, на Березані, по Тилігулу, біля Хаджибею і Балти, у пониззі Дністра, від Аккермана до Бендер, в тому числі і Буджаку, в дунайських гирлах — у Вилковому, Кілії, біля Тульчи і Галаца.

Приймаючи до себе козаків, Османська ім­перія послаблювала позиції Російської імперії, а оскільки та вимагала їх повернення, то було вирішено переселити їх за Дунай.

Тут була заснована Задунайська Січ, яка стала надійною сторожею кордонів Османської імпе­рії. В історичних документах є відомості, що з 1807 р. в Татарбунарах деякий час знаходилась резиденція кошового отамана Задунайської Січі.

Адже після ліквідації Запорозької Січі близь­ко 10 тис. козаків на чолі з отаманом Бахматом поселились на Буджаку. За іншими даними, на Дунай переселились 5 тис козаків. У війні між Російською та Османською імперіями 1806­1812 рр. частина їх перейшла на російський бік. І з них був сформований загін Усть-Дунайського війська з 500 осіб. Уже в 1823 р. ці козаки були поселені в с. Акмангіт (тепер с. Білолісся Татар- бунарського району Одеської області) Аккер- манського повіту.

Вихід в цей район поставив перед російським командуванням питання про взаємовідноси­ни з біглим сюди українським населенням, зо­крема, задунайськими запорожцями. Генерал- лейтенант О. Ф. Ланжерон, який командував корпусом на Дунаї, писав у січні 1807 р., що задунайські козаки можуть «наносити шкоду більш, ніж турки і татари». Тому російське ко­мандування вжило низку заходів, щоб залучити їх на свій бік, обіцяючи всі пільги, якими ко­ристувались чорноморці на Кубані.

Враховуючи успіх у формуванні волонтер­ського полку з задунайських запорожців та з біглого українського населення, в 1807 р. було вирішено створити на Дунаї козацьке військо, давши йому найменування Усть-Дунайського.

У зв’язку із збільшенням населення в с. Акмангіт частина задунайських запорожців і усть-дунайських козаків перейшла на нове місце в Акерманському повіті, де в 1827 р. було засноване с. Старокозаче (тепер у Білгород- Дністровському районі Одеської області).

Чутки про створення Січі на Дунаї пішли Україною та викликали серед селянства надії на відродження козацтва. Це призвело до знач­них втеч населення до Дунайської Січі, що при­скорило ліквідацію війська.

Після ліквідації Усть-Дунайського козацького війська переважна більшість козаків лишилась в Бессарабії. Усть-дунайці та задунайські козаки, запорожці, які переселялись до них протягом 20-х рр. ХІХ ст., неодноразово звертались до дер­жавних установ з домаганнями створення в краї козацького війська з центром в с. Акмангит [1].

Про козацьке коріння сучасних буджацьких (бессарабських) українців свідчить і фолклор та безліч козацьких пісень, які співають і сьогодні на території Буджаку [6].

ІІІ  етап переселення українців у даний регіон був пов’язаний з колонізаційною політикою Ро­сійської імперії. Сюди переселялись українські та державні селяни.

За переказами у моїй родині, дідусю моєї прабабусі Корнію, якого сюди переселили разом з 9 братами, тобто цілою родиною, наприкінці ХІХ ст., виділили по 10 десятин землі та надали пільги — 25 років звільнення від податків. Тоді українці розділяли землі поміж родинами та брали її у вічне користування. Та оскільки тут були малопридатні землі для сільського госпо­дарства, мій пращур намагався звідси втекти. Це йому не вдалося, оскільки його неодноразо­во повертали. Повернувшись, він (Корній) осе­лився на місці, де з часом утворилось с. Зарічне Татарбунарського району [4].

З матеріалів «Географії та статистики Ро­сії» за 1863 р., де згадується регіон — так звана Бісова — арабія (що за всіма ознаками є Бес­сарабія), в 1856 р. почали розповсюджуватись чутки серед селян, що в цьому регіоні кріпакам роздають вольності. Тому селяни почали масо­во переселятись і тікати в цей регіон. Напри­клад, в Александріївському уїзді одне село за іншим почали переселятись у Бессарабію. Ці групи затримувались на переправах біля рік, а на питання куди їдете, відповідали, що на переселення. Тоді їх повертали до поміщиків та карали. Вказується, що ці плітки є безпід­ставними. Також автор дає характеристику ментальності українців [7].

Також українцям Бессарабії приділяв увагу і письменник І. Нечуй-Левицький у своїй по­вісті «Над Чорним морем». Він писав, що «на Бессарабії не було такої панщини, як на Украї­ні. Люди обробляли панам за поле, але пани не мали права купувати й продавати людей». Що підтверджується родинними переказами і моєї сім’ї, деякі представники якої працювали в на­ймах, здебільшого на єврейських та німецьких колоністів, але про панщину ніде не згадується. І. Нечуй-Левицький також писав, що бессараб­ські пани з великою охотою приймали на свої землі українських утікачів, бо в їх було землі багацько, а людей мало. Сюди тікали за часів панщини українці з Поділля, Київщини, Хер­сонщини і навіть з-за Дніпра, з Полтавщини. Вони оселялись біля Акермана, Бендер і навіть між молдаванами, скрізь по Бессарабії [3].

На жаль, українців Бессарабії кінця ХІХ — поч. ХХ ст. дослідження етнографічного харак­теру обминули, науковців того часу цікавили молдавани, євреї, цигани, болгари, гагаузи.

Буджацькі українці, як ми знаємо, почали масово заселяти цей регіон, будучи пересе­ленцями з інших регіонів України, які почали освоювати степові простори. Внаслідок сусід­ства та взаємопроникнення культур з іншими національностями, які проживають у Буджа­ку, мають свої особливості у мові, культурі та господарстві. Але, незважаючи на це, є пред­ставниками багатогранної культури України та зуміли зберегти свою національну самобут­ність та культуру.


 

 

 


Джерела та література


 


  1. Бачинська О. А. Українське населення Придунайських земель ХУІІІ - початок ХХ ст. / Олена Анатоліївна Бачинська. — Одеса: Астропринт, 2002. — 328 с.
  2. Бачинский А. Д. Происхождение и состав украинско- русского населения Буджака и низовий Дуная конца XVIII и начала XIX в. // Зап. Одес. археолог. об-ва. — 1967. — Т. 2 (35). — С. 136- 150.
  3. Нечуй-Левицький І. Над Чорним морем [Електрон­ний ресурс]. — Режим доступу: http://ukrbooks.com/ ua/Nad_ Chornym_ morem/
  4. Особистий (сімейний) архів. — Спогади О. В. Карпової.
  5. Паламарчук С. Забытая земля: историческая область Бессарабия. — Одеса: Астропринт, 2008. — 284 с.
  6. Смаль К. Пісні Буджацького степу. — Татарбунари: Редакція газети «Лиман», 2003. — С. 64- 71.
  7. Шмидт А. Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального штаба. Херсонская губерния [Електронний ресурс]. — СПб.: Воен. тип., 1863. — Ч. 1. — Режим доступу: http://www. runivers.ru/lib/book3308/16903.

 

 

 

 

 

 


Settling Ukrainian Budzhak, historical sources and family stories

M. Aponyuk

The article reviews the settlement of the Budzhak area by the ethnic Ukrainians. The attention is focused on the storytelling, especially on the content, which is still preserved in Ukrainian families of Tatarbunary district of the Odessa Region.

Keywords: Budzhak, forming settlements, ethnic composition, stages of Ukrainian migration, family traditions.