ВІСНИК Одеського Історико-Краєзнавчого Музею (випуск 15)


Японці в Одесі   Білоусова Л. Г.

    (скачать pdf)

 

УДК 93(477.74-521)

Л. Г. Білоусова

Японці в Одесі

У статті розглядається історія взаємовідносин між Одесою та Японією, окремими містами останньої протягом ХІХ — початку ХХІ ст. Доводиться ідея про довготривалість та різноплановість подібних стосунків в економічній, культурній та інших сферах суспільного життя. Важливу роль приділено ретроспективному показу зв’язків між Японією та Російською імперією/ СРСР.

Ключові слова: Японія, Державний архів Одеської області, російсько-японські зв’язки, Одеса, японське консульство в Одесі.


 

 


 

Історія Японії та її зв’язки з Україною — тема майже невідома широкому загалу. І це не дивно, адже ми так далекі один від одного — географіч­но, релігійно і ментально. Тим цікавіше було звернутися до архівних джерел і віднайти докази того, що ми маємо чимало спільних сторінок історії, а отже, маємо й спільне майбутнє.

Японці не називають свою країну так, як її називає весь світ. «Японія» — слово німецького походження і вживається переважно іноземця­ми. Батьківщину японці офіційно називають «Ніхон коку» або ж «Ніппон коку», а в побу­товій назві залишають лише перше слово. «Ні­хон» буквально означає «джерело Сонця», ось чому Японію називають «Країною Сонця, що сходить». Цю назву їй дали китайці в давнину і вона витіснила попередню самоназву — Ямато.

Коли українці дізналися по існування Японії? Це могло статися понад 300 років тому, за часів Петра Першого, коли Лівобережна те­риторія сучасної України перебувала у складі Російської імперії, а Правобережна — у складі Речі Посполитої.

У 1701 р. японське судно розбилося біля бере­гів Охотського моря і врятований моряк Денбей був доправлений до Москви, де його предста­вили Петру I. Цар наказав відкрити у 1705 р. у Санкт-Петербурзі школу японської мови і при­значив Денбея викладачем. Після цього почали організовувати державні експедиції для пошуку морських шляхів до Японії. У 1763 р. кораблі Шпанберга і Вальтона дісталися берегів схід­ного сусіда і таким чином Японія дізналася про існування Росії.

1783 р. ще один японський корабель збився з курсу і екіпаж висадився на острові Амчітка, де перебували російські промисловці. Разом вони побудували судно і дісталися Охотська. Капітан Дайкоку Кодаю, намагаючись звідти повернутися додому, навіть побував у 1791 р. на особистій аудієнції у Катерини II. У 1793 р. до Японії направилася російська експедиція під командуванням Адама Лаксмана, який мав указ Катерини «Про встановлення торгових відносин з Японією», а також доправив японців додому. Але укласти міждержавну угоду тоді не вдалося.

Наступного разу російська делегація під керівництвом М. П. Резанова на кораблі «Надія» прибула у 1804 р. до Нагасакі, але японці росій­ські дари не прийняли і порадили росіянам по­вернутися додому якнайшвидше. У відповідь на таку нелюб’язність, за наказом Резанова лей­тенант Хвостов на фрегаті «Юнона» у 1806 р. підійшов до Сахаліну і спалив хлібні склади японців. Наступного року він же, у супроводі тендера «Авось», те ж саме вдіяв на острові Ітуруп.

У 1811 р. виник черговий російсько-японсь­кий конфлікт, коли японці взяли у полон коман­ду російського шлюпа «Діана» під командуван­ням В. М. Головніна. Росіян вдалося звільнити чудом лише у 1813 р. за посередництвом поло­неного японця.

У 1854 р. закінчився період самоізоляції Японії від зовнішнього світу і відразу туди при­була експедиція російського адмірала Є. В. Пу- тятіна. 7 лютого 1855 р. Японія підписала з Росій­ською імперією перший договір про торгівлю і дружбу — Сімодський трактат. Росія отримала право торгувати у портах Сімода, Хакодате і На­гасакі, там засновувалися російські консульства. Були розділені сфери впливу: Японія отримала острови Кунашир, Ітуруп, Шикотан і Хабомаї; Росія — Курильські острови на північ від ост­
рова Ітуруп; Сахалін оголошувався спільним і нероздільним володінням Сахаліну.

Незабаром активна російська колонізація Сахаліну призвела до нових протиріч. У 1875 р. був підписаний Санкт-Петербурзький договір, згідно з яким Росія віддавала Японії усі Куриль- ські острови в обмін на повноправне володін­ня Сахаліном. З того часу і до початку росій­сько-японської війни 1904-1905 рр. між обома країнами розвивалися торговельні і культурні зв’язки. З 1862 р. в Японії діяла Російська кон­сульська церква, яку очолював отець Миколай (в миру — Іван Касаткін). Упродовж його 50-річ- ної діяльності по розповсюдженню християнс­тва в Японії і зближенню народів було засновано 265 православних церков з 31984 віруючими японцями. Пізнання Японії змусило його не підтримувати завойовницьку політику царя Миколи II — невдалу для Росії війну він вва­жав карою божою.

Перша світова війна, Жовтнева революція 1917 р. і громадянська війна на теренах ко­лишньої Російської імперії спонукали Японію до військової інтервенції 1918 р. на території Сибіру і Далекого Сходу, яка тривала з 1918 по 1922 р.

У 1925 р. була підписана Радянсько-японсь­ка конвенція про основні принципи взаємовід­носин. Однак військові конфлікти і непоро­зуміння не припинялися. Вторгнення Японії на територію СРСР у 1938 р. в районі озера Хасан і 1939 р. в районі ріки Халхін-Гол за­вершилися поразкою японців і підписанням 13 квітня 1941 р. Пакту про нейтралітет між СРСР і Японією. Радянсько-японська війна у серпні-вересні 1945 р. також завершилася пе­ремогою СРСР.

Відновлення дипломатичних і торговельних відносин відбулося лише з підписанням Мос­ковської декларації 19 жовтня 1956 р. Але те­риторіальні домагання Японії і СРСР завжди залишалися гострими питаннями у міждержав­них відносинах.

Що стосується України, то Японія офіцій­но визнала її незалежність 28 грудня 1991 р. і 20 січня 1993 р. відкрила в Україні посольство.

Японці в Одесі

Збереглися дивовижні відомості про присут­ність в Одесі японців та їхній внесок у розвиток економіки, культури та благодійності.

У фонді Новоросійського і Бессарабського генерал-губернатора (ф. 1) зберігаються тексти трактатів про торгівлю і дружбу між Російською імперією і Японією 1855 і 1858 рр., Конвенції від 9 квітня 1868 р. про перегляд і доповнення Трактату 1858 р.

У 1878 р. з ініціативи Імператорського това­риства сприяння російському торговельному мореплавству відкрилося акціонерне товари­ство «Добровільний флот». Його головним за­вданням було забезпечити термінове і поштове товарно-пасажирське сполучення між Одесою

і портами Східного океану і взагалі сприяти розвитку вітчизняної торгівлі. Правління До- брофлоту знаходилося в Санкт-Петербурзі, одне з відділень — в Одесі. 8 травня 1879 р. від­крилася головна східна лінія — Одеса — Вла­дивосток. Компанія здійснювала пасажирські та торговельні перевезення через порти Чор­ного, Середземного, Червоного, Південно- Китайського, Східно-Китайського морів, Індійського океану. Східна лінія включала Одесу, Константинополь, Порт-Саїд, Джибуті, Коломбо, Сінгапур, Гон-Конг, Шанхай, Нага­сакі і Владивосток. Таким чином, постійний морський зв’язок Одеси з японським портом Нагасакі підтримувався від 1879 р.

З 1883 по 1918 р. у довідниках «Вся Одеса» публікувалися відомості про Генеральне кон­сульство Японії в Одесі. У фонді Канцелярії Одеського градоначальника (ф. 2), у справах про призначення іноземних консулів, збере­глося чимало документів про його діяльність. Так, у 1889 р. колишній повірений Японського імператорського консульства в Одесі Сіро Тодо, за наказом японського міністра закордонних справ віконта Аокі, прислав одеському місь­кому голові Павлу Олександровичу Зеленому 37 коробів з японськими виробами мистецтва

і побуту, які були представлені раніше на ви­ставці при консульстві. Міністр землеробства і торгівлі Японії висловив бажання принести їх у дар з тим, щоб частина цих речей була передана до міського музею образотворчих мистецтв, а інша — продана, а виручена сума використана на доброчинні справи [2, арк. 1-18].

Міський голова виконав побажання япон­ського міністра. Комісія у складі історика мис­тецтв професора А. О. Павловського, худож­ника К. К. Костанді та дружини скульптора Б. В. Едуардса розібрала предмети і склала їх повний список. Колекція складалася з 373 пред­метів. Для музею відібрали витончений посуд, бронзу, вази, шкатулки, меблі, килими, драпі­рування, ширми, шовкові вироби, вишивки, віяла, ліхтарі, картини, фотографії та вироби з черепахи. Все це було оцінено японцями в 720 рублів, однак комісія відзначила набагато вищу їх реальну вартість. Згідно з рапортом зберігача міського музею В. П. Куровського, вони були розміщені в особливій кімнаті й склали в музеї новий художній відділ — японський.

Залишалися речі на суму 600 руб., які при­значалися для продажу з аукціону або розіграшу в лотерею. В основному це були предмети до­машнього вжитку і споживання: чай, рис, папір для обгорток та друку, косметичні товари, ди­тячі іграшки, лампи, пальники, скло, паперова матерія, плетені кошики, підноси, скриньки, стінні етажерки, бамбук та інше. На виручені гроші П. О. Зелений запропонував, а дума при­йняла 20 грудня 1899 р. постанову утворити в банку недоторканний «Японський фонд». На відсотки з капіталу планували розмістити в міській богадільні одне ліжко з найменуван­ням — «Японське». За такий щедрий дар уряду Японії була надіслана подяка від Одеської думи на ім’я Надзвичайного посланника і повноваж­ного міністра імператорської Японської місії в С.-Петербурзі барона Хаяші.

Цікаво, що деякий період японським консу­лом в Одесі був потомственний почесний гро­мадянин Олександр Васильович Рашеєв — син грекині й відомого болгарського просвітителя, засновника училища у Габрово Васила Рашеєва. У 1893 р. О. В. Рашеєв проживав в Одесі по вул. Надеждинській, 44, там же була і канцелярія консульства до 1899 р. [1, с. 244].

Російсько-японська війна 1904-1905 рр. і вій­ськова поразка Росії надовго затьмарили від­носини між обома країнами. Чимало одеситів були призвані в діючу армію, про що свідчать документи Одеського військового присутствія (ф. 315).

Під час війни студенти Новоросійського уні­верситету, зокрема корпорації «Єдність і сила», «Світанок» організовували акції підтримки Російської армії — збирали і висилали гроші у Мукден, давали концерти на користь поране­них, зустрічали моряків з крейсерів «Варяг» і «Кореєць», що затонули [3, арк. 386, 415-416].

Героєм і душею оборони Порт-Артура на­зивали 47-річного генерал-лейтенанта, коман­дира дивізії Романа Ісидоровича Кондратенка, який загинув у Японії. Рід Кондратенків похо­див із українських козаків з Катеринослава, що отримали дворянство. Роман отримав різнобіч­ну освіту — закінчив військову гімназію у По­лоцьку (1874), Миколаївське інженерне училище (1877), Інженерну академію (1882) і Академію Генерального штабу (1886). Командував ротою в Бобруйську, а потім стрілецьким полком у місті Сувалки. У 1903 р. року генерала Кондратенка було призначено командуючим 7-ю Східно-

Сибірською бригадою, котра була розширена до дивізії і відправлена до Порт-Артура. З початком російсько-японської війни генерал зміг майже з нуля створити потужний фортифікаційний комплекс у Порт-Артурі. Його гарнізон впро­довж 5 місяців відбив чотири загальні наступи японської армії. Під керівництвом Кондратенка були розроблені і застосовані нові види озбро­єння — ручні гранати, міномети, нові типи про­типіхотних мін та електризовані загородження. Генерал Роман Ісидорович Кондратенко загинув 15 грудня 1904 р. під час обстрілу японською важкою артилерією форту № 2. Без таланови­того генерала його гарнізон не протримався і півмісяця. Порт-Артур був зданий японцям

2  січня 1905 р.

Події російсько-японської війни знайшли відображення в історії одеської топоніміки. 19 вересня 1905 р. Одеська міська дума за пропо­зицією міського голови П. А. Крижановського одноголосно постановила увічнити пам’ять ге­роя Порт-Артура генерал-лейтенанта Р. І. Кон­дратенка — назвати його ім’ям Поліцейську ву­лицю і Поліцейську площу. Саме тією вулицею того ж дня несли тіло покійного від пароплаву і Одеського порту до залізничного вокзалу, звід­ки поїзд відправив його в останню подорож до Санкт-Петербурга для поховання в Олександро- Невській лаврі.

Назва вулиці існувала до радянських часів, коли 30 квітня 1920 р. у була перейменована більшовиками на честь відомого діяча німець­кої і європейської лівої соціал-демократії, марк­систки Рози Люксембург. З 10 серпня 1995 р. і дотепер вулиця носить назву письменника і поета Івана Олександровича Буніна. Площа Кондратенка також отримала нові назви за ра­дянської влади — Рози Люксембург (1920) і Віри Холодної (1924, 1996) [6, с. 268].

Не забули Кондратенка і в Порт-Артурі — те­перішньому місті Далян у Китайській Народній Республіці, де на місці його загибелі встановле­но пам’ятний знак.

У повоєнний період відомості про японців в Одесі зустрічаються в архівних документах одеського градоначальника і поліцмейстера (ф. 2, 314).

У 1906 р. віце-директор Міністерства вну­трішніх справ Росії повідомляв одеському гра­доначальнику, що японським консулом в Одесі призначено Каметаро Ііджима — колишнього секретаря Японської місії в Римі [4, арк. 1-37]. Про це свідчив указ імператора Миколи II з Урядового Сенату від 23 червня 1906 р. одесь­кому градоначальнику про визнання Ііджими японським консулом в Одесі на підставі доне­сення міністра іноземних справ від 28 квітня, що було заслухане у Сенаті. Указ був опублі­кований у «Відомостях Одеського градоначаль­ства» (№ 151).

Одразу після вступу на посаду пан Ііджима звернувся до градоначальника із проханням призначити аудієнцію іншому громадянину Японії — підполковнику артилерії Ішізака (Іс- ізакі). За словами консула, пан Ішізака був по­сланий до Росії урядом Японії для вивчення російської мови. У Санкт-Петербурзі підпол­ковник познайомився через японського військо­вого аташе з військовим міністром і начальни­ком Генерального штабу Росії. Користуючись дружніми відносинами з Ііджимою, Ішізака ви­рішив оселитися саме в Одесі. Прибув до міста у кінці червня 1906 р. і виявив бажання нанести градоначальнику візит. Виїхав з Одеси 23 лю­того 1907 р.

Щодо Каметаро Ііджими, то він перебував в Одесі вісім місяців і 30 вересня 1906 р. від­був на батьківщину. Його обов’язки продовжив виконувати Наохіко Фукуда — перекладач, а з

2 квітня 1907 р. — віце-консул Японського кон­сульства в Одесі.

Того ж місяця до градоначальника гене­рал-майора Григор’єва звернулося розвід­увальне відділення управління Генерал-квар­тирмейстера штаба Одеського військового округу. Генерал-майор Калнін повідомляв, що, за даними розвідки, чини японського консуль­ства в Одесі активно займаються шпигунством і є нагальна необхідність встановити за ними та й за всіма японцями в Одесі негласний нагляд поліції й стеження охоронного жандармського відділення.

Так, Неохіко Фукуда насправді виявився підполковником Генерального штабу Японії. Також були дані щодо можливого прибуття сюди ще одного підозрілого японця — Саіші Накашіма. Незабаром в Одесу надійшли відо­мості від російського генерального консула в Бомбеї (Індія) про клопотання тамтешнього японського консула щодо візування паспорта на проїзд до Росії Абдул Хаміда Саіші Накаші­ма. Це був «природний японець, який прийняв мусульманство й ім’я Абдул Хамід у соборній мечеті в Бомбеї», і мав намір здійснити палом­ництво у Мекку, мандруючи Росією, Туреччи­ною і Турецькою Аравією.

У 1907 р. одеський поліцмейстер доводив до відома градоначальника, що 18 лютого в Одесу прибули з Батумі майор японської служби Таке- ло Такуноуци і Фокава Шинжиро, який називав себе студентом Санкт-Петербурзького універ­ситету, і що за ними встановлено негласний на­гляд поліції [5, арк. 2].

Також були зібрані дані про Японське кон­сульство в Одесі, яке розміщувалося у будинку № 4 у Воронцовському провулку. Там, крім Нео­хіко Фукуда, проживав постійно його секретар Сеіно Сасакі, а також два служителі — одесь­кий міщанин Михайло Цибулько і харківська міщанка Олександра Ігнатушина. Завідуючий охоронним відділенням Рацишевський повідо­мляв, що віце-консула відвідують постійно 7- 8 японців, «особа, схожа на татарина, та декілька євреїв з єврейкою». Віце-консул Фукуда час­то відвідував фотографічну майстерню грека Антонопуло на Дерибасівській вулиці, кравця Попика у домі № 6 по вулиці Поліцейській, ювеліра Гавсевича і крамницю Баржанського. Він часто користувався візниками-лихачами, яких «брав на ходу». Рацишевський зазначав, що японці поводять себе надзвичайно обереж­но і скритно, і, на його думку, це свідчило про здатність японців до шпигунства і приховуван­ня своєї діяльності.

У 1908 р. Одесу відвідали шість японців. 22 червня сюди приїхав майор японської служ­би Ясутаро Такаянагі. 6 вересня прибули Таде- зю Таніно, Шанро Мізюкамі, Сагатаро Каку і Ішизабуро Кабаяші. Вони зупинилися у Лон­донському готелі, відвідали своє консульство і наступного для виїхали до Константинопо­ля. 22 листопада поліція встановила нагляд за прибулим в Одесу з Унген Хагіно Суєкі- чі — 48-річним полковником японської служ­би, військовим агентом санкт-петербурзького японського посольства. Через два дні він від­правився до Санкт-Петербурга з багажем у 5 місць. У березні 1909 р. Суєгучі перебував в Одесі вдруге. Тоді ж розвідувальне управління повідомляло градоначальника, що 20 берез­ня очікується візит в Одесу японського князя принца Куні, який прибуде з Ясс або Унген і має намір познайомитися з історичними пам’ятками і відвідати цілющі міські лимани.

Документи радянського періоду відтворю­ють складні відносини між Японією і СРСР у довоєнний період 1918-1941 рр., драматичні події Другої світової війни 1939-1945 рр., а та­кож цікаві факти розвитку економічних і куль­турних зв’язків у повоєнний час між Одесою і японськими містами, зокрема, портами. Такі свідчення є у фондах Одеського облвиконко­му, Одеського міськвиконкому, Чорноморського морського пароплавства, Інтернаціонального клубу моряків та ін.

Українсько-японська тема: одеські акценти сучасності

Державний архів Одеської області гордить­ся своїми зарубіжними зв’язками. Про попу­лярність фондів архіву свідчить той факт, що

з 2005 по 2015 р. у читальному залі досліджу­вали різноманітну тематику науковці 37 країн світу. Серед них були й гості з Японії. Так, у 1996 р. в архіві працював аспірант Університе­ту Токіо Таціо Сахара, який вивчав діяльність Одеського грецького благодійного товариства. Професор Університету Хоккайдо Сіда Кіоко досліджувала поліетнічну політику новоросій­ського і бессарабського генерал-губернатора. У 2014 р. професор економічного факультету Університету Ніігата Сакон Юкімура працю­вав над темою «Морський торговельний флот на Чорному морі у кінці ХІХ — на початку ХХ ст.». Як бачимо, японських науковців ці­кавлять інші етнічні громади та міжнародні зв’язки Російської імперії — найближчого су­сіда Японії.

Одеса і Японія мають власну історію вза­ємовідносин. Зокрема, це продовження побра- тимських зв’язків з містом Йокогамою, які були встановлені ще у 1965 р. Півстолітня дружба — це вже традиція, позначена низкою визначних подій.

Найбільш яскравий період культурного об­міну почався у 1984 р., коли заступник голови Одеської міськради Галина Ізувіта ініціювала системний підхід до розвитку міжнародних зв’язків. У 1984 р. вона очолила делегацію оде­ситів до Японії, до складу якої увійшли відомі представники науки, культури, освіти, меди­цини, зокрема, декан історичного факультету Одеського університету Заїра Першина, член Спілки художників України Микола Вилкун, ректор Одеського медичного інституту і голо­ва Одеського обласного товариства дружби з Японією Ігор Ільїн. Наступного 1985 р. Г. Ізу­віта і директор Одеського художнього музею Наталя Касько під час візиту до Йокогами організували обмін мистецькими виставка­ми та видання каталогів. Упродовж наступних десяти років ця дружба підкріплювалася ре­гулярними заходами — обміном професійним досвідом між лікарями, музикантами, актора­ми, проживанням японських дітей в одеських сім’ях і навпаки. Особливу роль у розвитку відносин між Йокогамою і Одесою відіграли голова японського товариства дружби з Укра­їною пані Акіко Мітсукава. Саме вона вела фотохроніку заходів і дарувала одеситам фото­альбоми на згадку. Є такі подарунки і в осо­бистому архіві пані Галини Ізувіти. У 2015 р. вона люб’язно передала їх цифрові копії до Державного архіву Одеської області як цінне джерело вже історичних свідчень побратим­ства міст.

У період незалежності України гарні тради­ції були продовжені [7]. Так, у 1995 р. відбувся візит офіційної делегації Одеси на чолі з мером міста Едуардом Гурвіцем в Йокогаму з нагоди святкування 30-річного ювілею встановлення побратимських відносин. 1996 р. Йокогаму від­відала спортивна делегація Одеси на чолі з олім­пійською чемпіонкою-легкоатлеткою Надією Олізаренко, яка взяла участь у Міжнародному йокогамському марафоні.

У 1997 р. в Одесі провели фестиваль япон­ського кіно, ініціаторами якого стали посоль­ство Японії в Україні та благодійний фонд «Да­лекий Схід».

19-24 липня 2005 р. відбувся візит офіцій­ної делегації України, очолюваної Президентом України Віктором Ющенком, в Йокогаму для здійснення переговорів з мером міста паном Хіросі Накада. До складу делегації також вхо­див одеський міський голова Едуард Гурвіц. Того ж року 11 членів Комітету дружби Йокога­ма- Одеса на чолі з головою комітету паном Ка- зуо Андо прибули в Одесу з нагоди 40-ї річниці встановлення побратимства: це була 14-та деле­гація японців в Одесу. У 2006 році представник міста Йокогама (офіс у Франкфурті) пан Норіо Томіока відвідав Одесу в рамках Святкування дня міста. У 2007 р. пані Йонеяма, викладач- волонтер з м. Йокогама, організувала безкош­товні курси японської мови на факультеті між­народних відносин ОНУ ім. І. І. Мечникова.

2009 р. одеський міський голова Едуард Гурвіц привітав пані Фуміко Хаясі з перемогою на вибо­рах мера м. Йокогама. Того ж року Одесу відвідав керівник представництва м. Йокогама в Європі пан Хіроюкі Окамото з нагоди святкування 215-ї річниці заснування Одеси. Наступного 2010 р. він знову відвідав Одесу з нагоди 45-річчя побра­тимських відносин між Одесою і Йокогамою. Ця дата широко відзначалася низкою культурних заходів, таких як фестиваль японського кіно; виставка творів одеських художників, картини яких були направлені в Йокогаму в якості по­дарунка його жителям; конкурс серед студентів на знання японської мови, історії та культури «Що ти знаєш про Йокогаму?»; маскарад в стилі «аніме» і японської вуличної моди та вулична вистава японською мовою. З 9 по 11 вересня 2010 р. в Одесі перебувала делегація Комітету друж­би Йокогама — Одеса. У ході візиту були про­ведені переговори щодо поглиблення співпраці між містами, зокрема, створення в Одесі парку в японському стилі.

У 2015 р. першим спільним заходом на від­значення 50-річчя одесько-йокогамської дружби стали Дні Японії в Одесі 3-5 вересня. В рамках святкової програми Одеський художній музей організував виставку японських ляльок, виши­тих куль темарі, каліграфії та фотографії. Та­кож у програмі фестивалю відбулися майстер- класи з каліграфії, орігамі та фурошикі. У день відкриття виставки Одеський художній музей відвідав Надзвичайний і Повноважний Посол Японії в Україні Сумі Шигекі з дружиною Сумі Томоко.

Японія залишається другом України. 6 чер­вня 2015 р. в Україну прибув Прем’єр-міністр Японії Сіндзо Абе. Це був перший в історії дво­сторонніх відносин обох держав візит. Японія вважає неприйнятним силовий варіант вирі­шення ситуації на Донбасі і запропонувала Україні кредитні гарантії на суму 1,5 млрд до­ларів, співпрацю у галузі «зелених» інвестицій та подарувала українським правоохоронцям 1,5 тис. японських автомобілів з екологічни­ми двигунами.

Всі ці події знайшли відображення не тільки на шпальтах ЗМІ, а й у відомчих архівах Одесь­кої міськради, музеїв, редакцій газет та теле- компаній, які з часом надійдуть до Державного архіву Одеської області у статусі Національного архівного фонду і поповнять наші джерела з іс­торії українсько-японських відносин. Адже, як наголошує японське прислів’я, докази кращі за розмови.


 

 


Джерела та література


 


  1. Адрес-календарь Одесского градоначальства на 1893 год. - Одесса, 1892. - С. 244.
  2. Державний архів Одеської області (далі — ДАОО). — Ф. 16. — Оп. 75. — Д. 203. — Арк. 1-18.
  3. ДАОО. — Ф. 45. — Оп. 8. (1904 г.). — Д. 17. — Арк. 386, 415- 416.
  4. ДАОО. — Ф. 2 — Оп. 1. — Д. 3264. — Арк. 1- 37.
  5. Там само. — Оп. 2. — Д. 2554. — Арк. 2.
    1. Майстровой Я. Я. История Одессы в названиях улиц: топонимический справочник. — Одесса: Пласке, 2012. — 436 с.
    2. Міжнародне співробітництво. Міста-побратими: Йокогама [Електронний ресурс] / Офіційний сайт Одеської міської ради. — Режим доступу: omr.gov.ua (02.11.2015).

 

 

 

 

 


The Japanese in Odessa

L. Beloyusova

The article examines the history of the relationship between Odessa and Japan, between some cities during 19th — beginning of 21st century. The author develops the idea that such contacts in economic, culture and other public spheres of life were actually long lasting and diverse. Special attention is given to historical background of the relations between Japan and the Russian Empire / Soviet Union.

Keywords: Japan, the State Archives of Odessa region, Russian-Japanese relations, Odessa, the Japanese Consulate in Odessa.