ВІСНИК Одеського Історико-Краєзнавчого Музею (випуск 15)

УДК 94:355.425.4(450)(=161.2)«1943/1945»

 

Ю. А. Клімчук

 

Одесити в італійському русі Опору в роки Другої світової війни

У статті йдеться про участь одеситів у партизанських формуваннях на території Італії під час Другої світової війни в 1943-1945 рр. Зібрані матеріали мають пролити світло на маловідомі воєнні біографії оде­ситів, які разом із представниками інших європейських народів зробили свій неоціненний внесок у боротьбу проти фашизму.

Ключові слова: одесити, Друга світова війна, антифашистський рух Опору, Італія, м. Імперія, бригада «Ніно Франкі», медаль «За військову доблесть».

 

 

Актуальність даного дослідження полягає в тому, що тема руху Опору проти нацистського поневолення у країнах Європи в роки Другої світової війни, участі в ньому українців, у тому числі й одеситів, поки що не знайшла достат­нього висвітлення в науковій літературі й по­требує підвищеної уваги з боку істориків і крає­знавців. Особливо такі дослідження актуальні на сучасному етапі розвитку в контексті євро­пейської інтеграції нашої держави та боротьби за державну незалежність України.

Аналіз документальних джерел і наукової лі­тератури засвідчує, що в уярмлених окупантами країнах Європи з самого початку війни розгор­нулася визвольна, антифашистська боротьба. Вона мала різні форми і методи; характеризу­валася участю в ній різних верств населення, представників політичних партій, організацій і різних віросповідань. У країнах фашистського блоку умови для антифашистського руху були виключно складними, оскільки маріонеткові уряди встановили в них окупаційні режими і жорстоко придушували будь-які прояви опо­зиції. Проте і в цих країнах внаслідок низки поразок фашистських військ у 1943 р. рух Опо­ру набув масового характеру та широкого роз­маху, зокрема, у Франції, Югославії, Польщі, Чехословаччині, Албанії, Греції, Бельгії, Данії, Норвегії та інших країнах Європи.

Так, вихідним моментом для розвитку іта­лійського руху Опору послужила висадка англо- американських військ на о. Сицилії 10 червня 1943 р. Вслід за цим, 25 липня, в Римі відбув­ся державний переворот, у результаті якого на місце усуненого Б. Муссоліні до влади прийшов уряд Бадольо, який прагнув вивести Італію з війни. Звісно, що це не влаштовувало гітлерів­ське командування, оскільки робило уразли­вими південні кордони Німеччини та ставило під удар панування вермахту в Західній Європі. Тому вже на початку вересня німецька армія під командуванням Кессельрінга окупувала Італію, роззброїла італійську армію і відновила Мус­соліні при владі. Майже водночас союзницькі війська вийшли на рубіж між Неаполем і Римом, а країна виявилася розділеною на дві частини [11, арк. 1].

В окупованій частині спалахнула партизан­ська національно-визвольна війна. В італійсько­му русі Опору були представлені дві головних сили: комуністи, що створювали ударні пар­тизанські бригади імені Гарібальді, і більш по­мірковані партії — соціалістична і Партія дії, які створювали свої збройні формування [10]. У поширеній в міжнародній мережі Інтернет інформації справедливо наголошується, що керівництво рухом Опору, який розгорнувся у Північній і Середній Італії, котрі були оку­повані нацистськими військами, здійснювали комітети національного визволення, що склада­лися переважно з представників демократичних партій. Деякі гірські райони Італії були очищені від окупантів і перетворені на своєрідні парти­занські республіки, де повновладними госпо­дарями стали партизанські бригади імені Дж. Гарібальді.

Документи засвідчують, що в формуваннях обох напрямків італійського руху Опору брали участь і українці із числа радянських полоне­них, котрі з’явилися на Апенінському півост­
рові на початку 1942 р. Серед них були колишні військові та цивільні полонені, мобілізовані на примусові роботи. Основна їх маса потрапила на італійські землі разом з німецькою окупа­цією [8]. Зокрема, це були цивільні і військові полонені з так званих «трудових батальйонів» військово-будівельної організації Тодта, а також в’язні трудових таборів при військових заводах. Важливо наголосити, що в антигітлерівському русі Опору брали участь також солдати «східних» легіонів вермахту, насамперед — 162-ї тюркської дивізії, що складалася з представників серед­ньоазіатських і кавказьких народів. Основний склад дивізії здався англо-американським вій­ськам у районі Падуї після капітуляції німців у травні 1945 р., проте чимало її вояків перейшла до союзників або партизанів ще до цього. На те­риторію Італії були введені і деякі інші «східні» формування, зокрема грузинські.

Ув’язнені трудових таборів використовували­ся на підприємствах військової промисловості та будівельних роботах. Італійське населення виявляло помітну симпатію до них, приносили їм продукти та одяг. З часом у таборах з’явились підпільні комітети, що організовували саботаж і пропаганду та поступово налагодили зв’язки і з італійським підпіллям [9]. Прикметно, що цей рух формувався повсюдно, де були табори «східних робітників», концтабори для військо­вополонених тощо.

Довгі роки чимало українців, побоюючись репресій, приховували факт своєї участі в анти­фашистському русі за межами СРСР. Часто вони боролися проти ворога під вигаданими іменами.

В рядах гарібальдійців, яких називали по імені національного героя Італії Гарібальді, ко­трі вели боротьбу з фашизмом та нацизмом на території Італії, були і одесити. В цій боротьбі чільне місце посіли Іван Поліщук, Олександр Тіріков та Тимофій Дазеков. Військовий шлях кожного з них мав свої особливості.

Двадцятичотирирічний Іван Олексійович Поліщук (бойова кличка Джозеф), родом з Ананьева, розділив долю багатьох радянських військовополонених, вивезених на роботу у ворожий тил. На початку 1944 р. його, як вій­ськовополоненого, було доставлено в Північ­ну Італію. Там потрібні були робочі руки для спорудження укріплень — очікувався наступ союзників з півдня. Спочатку Поліщука було поміщено за колючий дріт в околицях Генуї у табір Карамані, але незабаром з декількома де­сятками співвітчизників він опинився в неве­ликому таборі у Діано-Маріна, на Лігурійському узбережжі. У таборі він пробув недовго: в липні за допомогою місцевого населення ув’язнені пе­ребили охорону, захопили зброю і пішли в гори. Шістдесят радянських громадян створили свій партизанський загін, який влився в дивізію «Феліче Кашьоне», що входила в 4-ту бригаду партизан-гарібальдійців, і отримав назву «Валь­тер Беріо». В грудні 1944 р. Іван Поліщук був включений в склад другого батальйону «Джу­зеппе Раді» і за хоробрість і розум, яким він був наділений, переведений в штаб 4-ї бригади «Гу- аріні» 2-ї партизанської гарібальдійської дивізії «Кашьоне» [3, с. 84].

На початку 1945 р. за наказом коменданте Сімона — командира 1-ї партизанської зони Лігурії — Іван Поліщук приєднався до загону «Пальєрі» — в його складі він брав участь в запе­клому бою у Поджальто, де Івану вдалось вкотре відзначитись: командування відзначило його в спеціальному наказі, хоробрість і військова доблесть Джозефа-Поліщука були поставлені в приклад бійцям 4-ї бригади [5, с. 56].

Вілла Талла — невелике гірське містечко, в якому протягом кількох місяців базувався загін Джозефа. Звідси партизани виходили на опе­рації, тут відпочивали в рідкісні дні затишшя. Будинок, в якому жив Іван, належав Марії Джу- зеппіне Пізані. Ця зовні стримана, але добра і сердечна жінка добре пам’ятала свого укра­їнського «figlio partigiano» — «партизанського сина». Тоді, в роки війни, вона, не замислю­ючись, ризикувала заради нього своїм життям.

Одного разу у Вілла Талла нагрянув есесів­ський патруль. Кілька партизан — Іван Поліщук в тому числі — були в будинках. Німців без про­блем можна було перестріляти через відкриті вікна, але тоді довелося б йти з села, а жителі — від малого до великого — зазнали б смертельної небезпеки: через кілька годин тут «працював» би каральний загін.

Іван з автоматом вийшов з будинку через зад­ні двері і буквально за спинами есесівців про­слизнув до церкви. Через хвилину ковані чоботи застукали по плитах церковної підлоги. Німці оглянули притвор, хід на дзвіницю, рушили до вівтаря. Вхід до ризниці їм рішуче перепинив священик. У півметрах від нього, за дверима, стояв Іван Поліщук з автоматом напоготові... на щастя, все обійшлося.

Останній бій для Джозефа (Поліщука) від­бувся 31 січня 1945 р. ... Це був похмурий, важ­кий для бригади день. Напередодні німці кину­ли проти партизан декілька до зубів озброєних гірськострілецьких батальйонів. Тому гарібаль­дійцям довелося відступити в менш доступні райони, щоб уникнути відкритого бою. На 31 січня було призначено важливу нараду ко­мандирів і комісарів бригади, місцем зустрічі обрали закинутий у горах будиночок, що став тимчасовим штабом для партизан. Прикривати дорогу до Ні Куні мав загін партизан, серед них був і Джозеф [6, с. 135-136].

Гітлерівцям стало відомо, що все команду­вання бригади збирається в Ні Куні. І з самого ранку почався наступ ворога.

Іван Поліщук зі своїми італійськими побра­тимами кинувся на зустріч карателям, щоб дати можливість командуванню бригади відійти ще вільною стежкою. Загін партизан прийняв не­рівний бій. Шансів у них не було ніяких. Єдине, що вони знали, про що думали в ті хвилини — з усіх сил протриматися хоча б півгодини чи хоча б двадцять хвилин... [10].

Ще на самому початку бою Іван Поліщук був поранений в груди. Напруга було настільки ве­ликою, що на поранення він не мав часу звер­тати уваги. Стріляв економно, майже впритул, проте патронів у трьох автоматних ріжках ви­стачило ненадовго. Ще дві обойми в пістоле­ті — на півтори-дві хвилини. Тепер все. Німці в кількох кроках. Поліщук встав з-за каменю і, крикнувши «Вперед!», кинувся врукопашну. Зрешечений кулями Джозеф впав. Озвірілі від злості окупанти добили його ударами багнетів. Потім вони кинули його тіло на дно яру, так і не зумівши вирвати з рук Івана парабелум...

Коли постріли на дорозі припинились, двад­цять командирів і комісарів вже спускалися уще­линою — стежку вдалось такою ціною зберегти вільною. Ось так героїчно загинув одесит Іван Поліщук зі своїми італійськими побратимами- партизанами [6, с. 138].

В працях італійських та радянських дослід­ників та в міжнародній мережі Інтернет є чима­ло згадувань про подвиг нашого співвітчизни­ка Івана Олексійовича Поліщука. Італійський народ із самого закінчення війни пам’ятає та вшановує пам’ять тих, хто ціною власного жит­тя бив ворога на італійській землі. Ми ж дізна­ємося про наших героїв лише через десятиліт­тя. У фондах Одеського історико-краєзнавчого музею зберігаються почесна грамота та золота медаль Івана Поліщука (Джозефа), якими він був нагороджений (посмертно) в м. Імперія на честь 24-ї річниці звільнення території Італії від німецько-фашистських загарбників [1; 2].

Цю високу італійську нагороду Івана Полі­щука урочисто передала міська рада м. Імперія голові Одеської міської ради ще 4 жовтня 1969 р. за допомогою екіпажу судна «Горизонт» і впро­довж п’яти років вона зберігалась у колишньо­му партійному архіві Одеської області (нині це структура Державного архіву Одеської області). В 1974 р. вона була передана на зберігання до фон­дів Одеського історико-краєзнавчого музею. На жаль, до останнього часу жодної інформації про місцезнаходження нагородного листа і бойової нагороди українського учасника італійського руху Опору не було. І все-таки справедливість вдалось відновити. Тепер планується розміщення нагород І. Поліщука в експозиції музею.

Легендою оповите ім’я тодішнього студен­та Одеського університету Олександра Ники­форовича Тірікова як учасника італійського Опору в складі гарібальдійських з’єднань в Лігурії. У листі начальника генерального пар­тизанського штабу Міро Кроче повідомлялося, що після полону Олександр Тіріков побував у концентраційних таборах на території Німеч­чини, Румунії, Угорщини та Італії. Поблизу села Нові Лігуре він встановив зв’язок з іта­лійськими партизанами і втік до них у гори, згодом організував втечу ще одинадцяти своїх товаришів [7, с. 73].

З розповіді Джованні Лазанья (Карло), за­ступника командира одного з підрозділів бри­гади «Ореста», що входила до складу партизан­ської дивізії «Пінан Чікеро»: «Їх було дев’ять, одягнених у лахміття і смертельно втомлених людей, коли вони з’явилися в бригаді. Один трохи говорив по-італійськи» — «Саша Тіріков з Одеси» — представився він і потім назвав ре­шту — «Онуфрій, Опанас, Віктор, Василь, Сер­гій, Іван, Степан». Дев’ятий — великого зрос­ту, русявий хлопець сам виголосив своє ім’я та прізвище: чітко Федір і потім не розбірливо, що було сприйнято музичним італійським вухом як «Поетан»» (в майбутньому Герой Радянського Союзу та Національний герой Італії Федір По­летаев. — Ю. К.) [10].

Чуйність, великодушність, розум і мужність Олександра Тірікова завжди викликали повагу серед італійських воїнів. Він швидко засвоїв італійську мову, подружився з товаришами по зброї та ходив з італійськими побратимами на найнебезпечніші завдання, за що отримував по­дяки від командування.

Та ось настав роковий день...

Якось жителі селища Рівальта Скрівія по­відомили гарібальдійців, що один з обер- лейтенантів німецького гарнізону готується відзначити свій день народження. Вказали дім. Компанія збиралася виключно офіцерська. Було вирішено взяти гітлерівців. На завдання мала вийти група з чотирьох чоловік. Один з них по­винен був володіти німецькою мовою. І ним став

Саша Тіріков, що непогано говорив німецькою і італійською мовами.

Партизани вийшли з лісу. Попереду рівнина. У вказаному жителями селища будинку яскраво горіло світло. До будинку дістались непомітно. Сашко перебігає двір. Підіймається східцями. За дверима чути сміх та п’яні голоси.

Партизан рвучко відчиняє їх і кричить: «Руки вгору!»...

Вмить настає тиша.

«Зброю!» — командує Тіріков.

Сім переляканих офіцерів починають ки­дати зброю. І раптом — постріл. Сашко падає. В кімнату вриваються партизани і стріляють, не шкодуючи патронів. Жоден з фашистів вже не ворушиться. Гарібальдійці схиляються над побратимом. Але Тіріков вже був мертвий. Куля влучила йому в голову. Так, в лютому 1945 р. в Рівальта Скрівія загинув Олександр Тіріков (Саша). Він був бійцем загону «Ніно Франкі» і посмертно нагороджений срібною медаллю «За військову доблесть» [4, с. 96-97].

Потім один за одним загинули і всі інші, від колишньої «відважної дев’ятки» не залишилося нікого.

Неподалік від містечка Канталупо, на скелі, що нависає над кам’янистою дорогою, є велика пам’ятна дошка загиблим патріотам, які бо­роли ворога в даній місцевості та яка завжди прикрашена свіжими квітами, що приносять вдячні своїм батькам, дідам місцеві жителі. Тут значиться і прізвище Саши Тірікова...[4, с. 73].

Також приємно відзначити, що місто-герой Одеса є побратимом міста-героя Генуї або, як кажуть італійці, «сШа gemella» — «місто- близнюк».

У бригаді «Пізакане», що налічувала близько 3,5 тис. осіб і входила до дивізії «Беллуно» та діяла біля м. Венеція, боровся Тимофій Дазе- ков із Одеси [3, с. 188]. Його підрозділ діяв на правому березі р. Праве, а також у провінціях Тревізо і Удіне.

Отже, вивчення наукової літератури і джерел засвідчує, що одесити брали участь у бороть­бі з гітлерівськими загарбниками не лише на території України і СРСР загалом, а й у євро­пейському русі Опору, зокрема і в Італії. Свої­ми звитягами, життям і кров’ю вони вписали яскраву сторінку в Перемогу над окупантами. Водночас ця проблема потребує всебічного до­слідження. У подоланні цих труднощів велику роль може відіграти здійснення регіональних досліджень, які б ґрунтувалися на узагальненні попередніх напрацювань, використанні нових підходів і комплексному об’єктивному дослі­дженні. Наразі існує гостра потреба у вільних від стереотипів дослідженнях, підкріплених новими масивами історичних джерел.

 

Джерела та література

 

1. Одеський історико-краєзнавчий музей (далі - ОІКМ). — Інв. № Д-4922. Почесна грамота Івана Поліщука.
2. ОІКМ. — Інв. № М-1287.
3. Галлени М. Советские партизаны в итальянском движении Сопротивления. — М.: Прогресс, 1988. — 229 с.
4. Клоков В. Далеко від Батьківщини: українці в анти­фашист. боротьбі народів Європи (1941- 1945). — К.: Політвидав України, 1968. — 159 с.
5. Кудрицький А. Гарібальдійці з України // Наука і суспільство. — 1967. — № 8. — С. 54- 58.
6. Лисаковский И. Н. Гамлет не пришел на свидание. — Одесса: Маяк, 1972. — 175 с.
7. Одесский университет 1865- 1990: науч. изд. / Л. А. Ануфриев [и др.]; отв. ред. И. П. Зелинский. — К.: Лыбидь, 1991. — 160 с.
8. Семиряга М. И. Советские люди в европейском дви­жении Сопротивления. — М.: Наука, 1970. — 357 с.
9. Європейські країни: антифашистська боротьба [Елек­тронний ресурс]. — Режим доступу: http://osvita.ua/ vnz/reports/world_ history/32278/.

10.  Советские партизаны в Италии [Електронний ре­сурс]. — Режим доступу: http://www.lavita-odessita. com/partigiani.html.

11. Тюрин Д. Советские партизаны в Италии [Електрон­ний ресурс]. — Режим доступу : http://www.sgline.org/ cat/16/10912.