ВІСНИК Одеського Історико-Краєзнавчого Музею (випуск 15)

УДК 069Л:821Л61.2Шевченко)

Ю. О. Слюсар

Виставковий проект «От де, люде, наша слава!..» — форма розкриття теми козацької спадщини як основи державотворення у творчості Великого Кобзаря

У статті розповідається, про здійснений у 200-й рік з дня народження Т. Шевченка виставковий проект. У ньому було розкрито ставлення геніального поета, художника, філософа до спадщини українського коза­цтва. Думки Великого Кобзаря, виражені у віршах, прозі і художніх роботах, про роль козацтва у боротьбі українців за свободу, творенні і відстоюванні державності, його трепетне ставлення до пам’яток старовини та протест проти руйнування культурних традицій, звернені до сучасників та потомків, важливі для гро­мадян нинішньої України, які захищають суверенітет та цілісність батьківщини, її самобутню культуру, право самим вирішувати свою долю.

Ключові слова: виставковий проект, ювілей, Т. Шевченко, Великий Кобзар, Україна, козацтво, народ, боротьба, свобода, державність, спадщина, цивілізаційний прорив.

 

 

Заздалегідь спланована та визначена держав­ними актами програма звернення українського соціуму до творчої спадщини Великого Кобзаря, з метою її глибокого осмислення у рік 200-й з дня народження Т. Г. Шевченка та наближення до реалій сучасності, була суттєво скорегована бурхливими подіями наприкінці 2013 — на по­чатку 2014 рр. Полум’я Майдану, анексія Криму, збройне протистояння на Сході Україні призве­ли до розповсюдження у суспільстві, зокрема, зусиллями засобів масової інформації, образу Шевченка-бунтаря, борця, автора заклику: «Бо­рітеся — поборете!», що став не просто гаслом, а меседжем для патріотів новітніх часів, посла­блення уваги наших співгромадян до таланови­тих художніх та ґрунтовних наукових розробок, у яких розкривається, «... історіософія Шевченка, його національна ідея, релігійні погляди.» [1, с. 1, 6; 2, с. 12-13; 3, с. 1; 4, с. 1, 5, с. 1-2; 6, с. 7].

Відтак, Тарас-борець, не митець і філософ, оволодів значною, передусім пасіонарною, час­тиною суспільства протягом ювілейного року.

Тому і реалізація програми святкування 200-річчя Великого Кобзаря, що була розробле-

Де поділось козачество,

Червоні жупани?

Де поділась доля-воля,

Бунчуки, гетьмани?

Де поділися?...

Т. Шевченко «Тарасова ніч» (С.-Петербург, 6листопада 1838року)

на і вже запроваджувалася у життя в Одеському історико-краєзнавчому музеї, зазнала певних змін. Адже треба було, відгукуючись на виклик часу, запит суспільства, наголосити на темі бо­ротьби, як головній формі подолання внутріш­ніх та зовнішніх загроз, та разом з тим, збері­гаючи науковий підхід та об’єктивне бачення минувшини, чітко дати зрозуміти широким ко­лам громадськості, за що саме кликав боротися Шевченко, які ідеали відстоював, звідки черпав наснагу для виборювання долі.

Відповідно змінилася і концепція виставки «От, де, люде, наша, слава!..» (українське коза­цтво у творчості Т. Шевченка) — згідно з планом роботи, останнього заходу ювілейного року, від­криття якої, природно, мало відбутися 14 жов­тня — у свято Покрова Пр. Богородиці, у День українського козацтва [7, арк. 16-17].

Для відвідувача музею, передусім представни­ка інтелектуальних сил краю, музейного активу, який побачив сталість традицій звернення до спадщини Великого Кобзаря як основи цивілі- заційного процесу, зокрема у Причорноморському регіоні, у матеріалах виставки «Шевченкіана» з
державних та приватних зібрань Одещини», відчув вплив життєвого і творчого подвигу Тараса Григо­ровича на сучасне життя багатонаціонального на­селення Півдня України на етнографічному святі «Не/відомий Шевченко: оголена сповідь митця», затвердився у цих враженнях під час проведення масово-просвітницьких заходів на честь Великого Кобзаря у стінах музею «Степова Україна» (від­ділу ОІКМ), зустріч з реліквіями козацької доби, які складають наш історико-культурний спадок з часів Одеського товариства історії та старожит- ностей, у співвідношенні з творами Шевченка, присвяченими козацькій тематиці, мала стати завершуючим акордом гартування громадських почуттів, національної свідомості, поєднан­ня минувшини з сучасністю. Та затвердження культу Шевченка — гайдамаки в екстремальних умовах сучасності, різке падіння зацікавленості суспільства у відродженні козацтва, з одночасни­ми міфологізацією окремих сторін його способу життя і популяризацією деяких атрибутів (непід- владність, зовнішній вигляд, форма звернення тощо) потребували більш глибокого проникнення у тему. Це, у свою чергу, призвело до усвідомлення ініціаторами виставкового проекту,що з 1830-х рр. і до останніх днів життя Шевченко був палким і послідовним шанувальником українського коза­цтва. Висвітлення його героїчного шляху стало одним з головних напрямків творчості, що про­стежується у більшості віршів, малюнках Вели­кого Кобзаря, віддзеркалюється у його прозі та листуванні. Тарас Григорович, у розробці теми козаччини, виступав не тільки як митець, яко­го надихали старожитності — реліквії козацької доби, чи дослідник, який відсторонено вивчав ма­теріальні та писемні джерела, з розвитку вражаю­чого військового мистецтва, самобутньої самоор­ганізації та прийомів господарювання, що стали вже історією, але й як мислитель, який вболівав за унікальний досвід консолідації народу у боротьбі за духовні цінності, світогляд, економічну модель і державність, відчував небезпеку його остаточної втрати. Дійсно, козацтво, українське не тільки за складом, але за самосвідомістю, за духом, було виведене можновладцями Російської імперії з ві­тчизни у передгір’я Кавказу, лише за 22 роки до народження Тараса, а у безпосередній близькості до України до 1828 р. виборювала право на існу­вання козацької цивілізації Січ Задунайська. Були ще живі свідки і учасники героїчних звершень, а народ ще залишався носієм традицій православ­ної культури воїнів-трударів. Вірний син свого народу, Шевченко не міг сприймати Козаччину, лише як славну минувшину. Тому і виставку не можна було будувати виключно на використанні «запорожских древностей», у якості ілюстрацій до віршів Великого Кобзаря, поряд з його художніми роботами.

Невелика експозиційна площа обумовила раціонально-витончене розміщення музейного обладнання, передусім, експонатів у відкритому показі. Портрети гетьманів і представників ко­зацької старшини, що чередувалися на стінах з планами та гравюрами, зображеннями баталій XVII—XVIII ст., у яких покрило себе славою козацтво, вітрини, поставлені ніби вози, що утворюють табор, старовинна гармата на подіумі між двох вітрин, ніби в амбразурі між возами, з перехрещеними над нею козацьким списом і муляжем бойового прапору 1650-х рр., створю­вали піднесений настрій і вводили відвідувача у світ героїв України, які оживають у творчос­ті Великого Кобзаря [8]. Св. Миколай з ікони XVIII ст., створеної коштом козаків Пашков- ського куреню, прапору, ніби благословляв ви- борювачів долі, українців багатьох поколінь — геніїв, героїв і звичайних людей, поєднаних у просторі виставкового проекту, через реліквії, мистецтвом музейництва [9].

Кожна вітрина вміщувала окремий експо­зиційний комплекс, утворений з реліквій ко­зацької доби,наукових праць, інших друкованих видань, які читав або мав про них уяву Тарас Григорович, репродукцій його малюнків і арку­шів з віршами, рядки яких, завдяки сучасним технологіям, ніби тільки-но написав Великий Кобзар. Ці експонати були згруповані навколо мапи Північного Причорномор’я, прилеглих територій Речі Посполитої, Московського цар­ства (згодом Російської імперії), васальних від Оттоманської Порти Дунайських князівств — простору, де протягом декількох сторіч вибо­рювалась українська «доля-воля». Саме цим словосполученням характеризував Шевченко добу козаччини, духовний і фізичний стан запо­рожців, до якого тяжіла й більшість населення України [10, с. 43]. Найбільш відомі поезії Тара­са Григоровича повністю присвячені героїзму і трагедії українського козацтва — «Тарасова ніч» (1838), «Іван Підкова» (1839), «Гайдамаки» (1841), «Гамалія» (1842), «Невольник» (1845/1858), «Чер­нець» (1847) та інші [10, с. 42-45, 57-58, 60-110, 149-152, 197-210, 302-304]. В них оживають улюблені народні герої, реальні особистості та узагальнюючі образи: запорожці, їх ватажки- отамани — захисники знедолених, визволителі бранців, безстрашні воїни, суворі та шляхетні. Оспівуючи переможну озброєну народну само­організацію, митець робить наголос на величі гетьманської держави як вищого прояву ко- зацької демократії, що відкривав для України історичну перспективу. У мистецько-поетичній формі він чітко, як науковець, визначає два рів­ня державотворення в Україні героїчної доби, розглядає їх у єдності історичного процесу: «Од козацтва, од гетьманства...» [10, с. 61]. Таку назву мав і експозиційний комплекс виставки, роз­міщений у першій вітрині. Головними експо­натами його стали графічні портрети козацьких можновладців та репродукції малюнків Вели­кого Кобзаря. Він славить «праведних гетьма­нів» за звитяжну волелюбність і досягнення фактичної незалежності, гірко докоряючи їм за втрачену можливість суверенітету, за надмірну довірливість до іноземних доброходів — «Чиги­рине, Чигирине...» (1840), «Великий льох» (1848), «І мертвим, і живим...» (1845), «Іржавець» (1847), «Заступила Чорна Хмара» (1848) [10, с. 165, 166, 217-222, 240, 245, 297-299, 380-382].

Ці дві сторони української козацької держав­ності символізували гравюри з зображенням генерального писаря В. Кочубея та гетьмана К. Розумовського [11]. Але центральною фігу­рою, уособленням переваг і вад гетьманства є, безумовно, Богдан Хмельницький — «великий» помислами і діяннями, «п’яний» від можновлад­ного затьмарення. Велич і трагедію Гетьман­ської держави символізували художні роботи Шевченка, як і у всій експозиції, покладені на козацько-державний малиновий фон — «Дари у Чигирині» (1844) та «Смерть Богдана Хмель­ницького» (1836-1837).

Внаслідок згасання, спалахів, остаточного збиття полум’яності гетьманської держави змі­нився стан українського суспільства, доля наро­ду, поступове поневолення якого прискорилася з ліквідацією останнього осередку державнос­ті — Запорозької Січі. Народ, у якого разом з тра­диціями самоврядування, правами особистості, майном відбирали гідність, самоповагу, відповів кривавими бунтами, безжальними до реальних та удаваних гнобителів. Відрив «волі» від «долі», як загроза деградації суспільства, творчо про- стежений Шевченком у «Гайдамаках» (1841), «Хо­лодному Ярі» (1845), дослідницьких замальовках Мотрониного монастиря та інших сакральних місць, пов’язаних з Гайдамаччиною, рядках лис­тування. Саме занепадом Гетьманщини, втра­тою державності і внаслідок цього спотворення способу життя пояснював Тарас Григорович без­вихідну лють повстань ХVШ ст. Маючи вищу освіту, добре знаючись на старожитностях, він реалістично показував Гайдамаччину, але від­дзеркалював у своїй творчості народне ставлен­ня до оборонців українства і православ’я. Саме тут криються витоки його мистецького, дослід­ницького і соціального конфлікту з А. Скальков- ським — видатним офіційним істориком Козач­чини [12; 10, с. 243, 519].

Ця підтема була розкрита у комплексі другої вітрини — «Сини мої, гайдамаки...», де поряд з згадуваними поезіями, малюнками, працями славетного «Геродота Новороссийского края», копією народного портрета гайдамацького ота­мана Івана Гонти було розміщено графічний пор­трет короля Речі Посполитої Станіслава-Августа Понятовського, аркуш зі строками Шевченка про його «жваву» діяльність та руйнівну реакцію на неї магнатів, панів та підпанків. Пророцтвом лунають і у наш час слова Кобзаря: «Панки ска­зилися. кричать!..» [13, 10 с. 65].

Соціальна обмеженість і пиха можновладців, зневага до чужої свободи і державності руйну­ють свободу і державність народу.

Відчайдушним героїко-прагматичним зусил­лям українського козацтва зберегти свої традиції і хоча б ознаки самоврядування було присвячено третій комплекс — вітрину виставки — «Наш за­взятий Головатий». Відвідувачеві музею — шану­вальнику козацької доби було надано можливість побачити малюнки ХVШ ст. Х.-Г. Гейслера — найбільш достовірні зображення запорожців, які стали чорноморцями, дослідження 1820-х рр. генерал-майора Дебу — джерела, відомі Тарасу Григоровичу, який добре знав не тільки історію Чорноморського козацького війська, але й жит­тя сучасних йому чорноморців, про що свідчить лист до їх ватажка — отамана Я. Кухаренка [14; 15, с. 79]. Шевченко позитивно оцінював зусилля керівництва «Війська вірних козаків Чорномор­ських», на чолі з А. Головатим, відстояти козацькі привілеї і військову організацію. Він ставив їх поряд з нескореними задунайцями, як синів од­нієї матері — Нової Січі [16, с.18-19].

Трагедію розколу запорожців, у намаганні за усіляку ціну зберегти свої звичаї, Великий Кобзар показує на широкому історичному тлі героїчних звершень у Причорномор’ї в останню чверть ХVШ ст.

Його увагу привертають величні постаті Г. По- тьомкіна та О. Суворова, портрети яких створені у 1844 р. Взагалі Шевченко, послідовний борець проти російської імперської деспотії, не забував у своїй творчості також злодіянь османців та ор­динців, знущань з козацьких привілеїв та укра­їнських народних звичаїв, які чинили представ­ники польсько-литовського панівного стану та їх челядь. Він гірко нарікав на те, що «.поробили колись шведи Україні слави, утікали з Мазепою в Бендери з Полтави», що «степи мої запродані жидові, німоті». Водночас у творчості геніального митця присутні звернення: «Ляше, друже, брате», визначення «великий немецкий поэт (Г. Гейне — єврей за походженням. — Ю. С.) и наш великий Лермонтов» [10, с. 297, 164, 301; 17, с. 20].

Оспівуючи запорозькі вольності і гетьман­ську державність, як унікальний внесок свого народу у розвиток європейської і світової цивілі­зації, Великий Кобзар виступає як україноцен- трист, для нього немає вічних ворогів, прояви добра і зла він бачить у вчинках окремих осіб і діячів, у конкретних подіях історії, у становлен­ні української самобутності та її відстоюванні.

Саме у такому ракурсі Тарас Григорович розглядав проблему захисту культурної спад­щини народу України. Пензлем і олівцем він фіксував окремі пам’ятки героїчної доби та її відлуння в історичній пам’яті українців — вій­ськові і державні реліквії, поховання, храми і світські будівлі, меморіальні будинки, століт­ні дерева тощо, гостро ставив питання про їх занедбаність і руйнування у віршах «Тарасова ніч» (1838), «Думи мої, думи мої» (1839), «До Основ’яненка» (1839), «Розрита могила» (1843), «Стоїть в селі Суботові...» (1845). Він гнівно на­рікав російським імператорським дослідникам за відсторонене, схоластичне ставлення до ста- рожитностей, невизнання їх надбанням народу України і, як наслідок, прояви хижацького їх вилучення, але зберігав повагу до наукової ді­яльності як шляху до розуміння минувшини [10, с. 164-165, 513]. Концептуальним можна вва­жати мистецькі твори Шевченка «Чумаки серед могил» (1846) та «Краєвид з кам’яними бабами» (1845), рядки про простір «де родилася, зростала козацька воля» [10, с. 47]. Це свідчення, що Шев­ченко виступав за збереження пам’яток козаць­кої доби як невід’ємної частки всієї культурної спадщини народу України, вважав за необхідне зберігати природно-історичні краєвиди, або ан­тропогенний ландшафт країни, як середовище народження і становлення українського етносу, гартування козацтва — провідного, консоліду­ючого стану суспільства, з притаманною йому системою озброєного господарювання, засно­ваними на ній і освяченими батьківською вірою родинними відносинами і самоорганізацією. Іс­торично місією козацтва стало здійснення циві- лізаційного прориву — побудовою підтриманої всіма верствами населення України і визнаної у світі держави — Війська Запорозького.

Захист цих культурних цінностей, вірність цим традиціям, за глибоким переконанням Ве­ликого Кобзаря, має відновити єдність народу і тоді «оживе добра слава, слава України» [10, с. 243-245]. Ці слова і стали назвою четверто­го комплексу-вітрини, осяяного світлом запо­розької ікони «Трійця» [18].

Таке завершення виставки, на думку її ініціаторів і виконавців, давало розуміння відвідувачам музею — представникам різ­них поколінь наших співгромадян значення історико-культурної спадщини, зокрема, ко­зацької традиції, для розвитку українського суспільства, розбудови і зміцнення державності у боротьбі за суверенітет і соборність країни на початку XXI століття. Могутньою підтримкою такої позиції є творчий геній Великого Кобзаря і народна любов до нього.

Відомо, що здійснення виставкового проекту передбачає не тільки побудову тимчасової експо­зиції, але і урочисте її відкриття, за участю пред­ставників музейного активу, інтелектуальних сил історичного ареалу, який охоплює науково- просвітницька діяльність музейної установи, засобів масової інформації та широких кіл гро­мадськості, також проведення на базі виставки інформаційно-просвітницьких та навчально- методичних заходів, залучення на виставку як окремих відвідувачів, так і їх організованих груп.

Відкриття виставки, як і планувалося, від­булося 14 жовтня 2014 р. — на честь Покрова Пр. Богородиці, у День українського козацтва, Української повстанської армії, який указом Президента України було проголошено Днем захисника України. Це символізувало невмиру­щість козацького духу і було свідоцтвом тяжіння до ідеалів козацтва поколінь українських патрі­отів, особливо у доленосні для Вітчизни часи. Всі присутні на святковій події дякували спів­робітникам музею за надану можливість почу­ти перегук сторіч, черпати з творчості Великого Кобзаря наснагу задля виборювання долі-волі народу України.

Урочистості привернули увагу значної кіль­кості представників засобів масової інформа­ції, які, однак, розглядали створення виставки лише як данину поваги Тарасу Григоровичу, а її експонати як певну екзотику на тлі сучасного життя. Занадто серйозне заглиблення у добу ко­зацтва, на основі творчості Шевченка, ввічливо не сприймалося. Це було свідоцтвом небезпеки незавершення процесу відродження козацтва як озброєної народної сили, частини Збройних сил країни, відновлення традиційних для України, вистражданих її народом принципів господарю­вання і державних інституцій, як це сталося на початку і наприкінці XX ст. [19, с. 19].

Незабаром відбувся і урок мужності «Ми, браття, козацького роду», який було проведено

на основі експозиції «Україна за доби револю­цій та війн. 1917-1921» та за матеріалами ви­ставки «От де, люде, наша слава!..» для учнів Одеського НВК «Гімназія № 2» [20, с. 99, 104, 112-113, 122, 126, 131, 138-154, 182, 237; 21, с. 82-83; 22, с. 18; 23, с. 375-376]. Зацікавленість молодих громадян України історією козацтва, повага і інтерес до його спадщини, захоплення творчістю Великого Кобзаря, уважне ставлення до розробки ним козацької тематики, розуміння ними закономірності спроб відродити військо­ву організацію козацтва, її економічну основу, органи влади у 1917-1918 рр., 1941-1943 рр., з 1991 р. по сьогоднішній день, всиляють надію на

Джерела та

1. Могільницька Г. Пророк правди і любові до Світу. Шевченко: міфи совєтської доби та їх спростування// Чорноморські новини. - 2014. - 6-8 березня.
2. Маленко Л. Етнокраєвиди в поезії Шевченка// Слово Просвіти. - 2014. - 13-19 лютого.
3. Війну з Росією виграє Шевченко // Слово Просвіти.

-  2014. — 6- 12 березня.

1. Тимошенко Л. Новий Шевченко // Слово Просвіти. - 2014. — 6- 12 лютого.
2. Окупація. Просвітяни відзначають 200-річчя Шевчен­ка // Слово Просвіти. - 2014. — 13-19 березня.
3. Оніщенко Н. Як золото вогню. Інтерв’ю з кандидатом філ. наук О. Моціякою //Слово Просвіти. - 2014. —

6- 12 березня.

1. Поточний архів Одеського історико-краєзнавчого му­зею. — План роботи Одеського історико-краєзнавчого музею на 2014 р. — Одеса, 2013. — Арк.16- 17.
2. ОІКМ. — Інв. № № И-80,81, 84, 91; Г-178, 179; К-850, 851.
3. ОІКМ. — Інв. № 146.
4. Шевченко Т. Кобзар. — Київ: Дніпро,1989. —

C. 540.

11. ОІКМ. — Інв. № Г-26, 3114.

12. Скальковский А. А. Наезды гайдамак на Западную Ук­раину в XVIII столетии. 1733- 1768. — Одесса, 1845. — 234 с.

13.  ОІКМ. — Інв. № Г-3228.

те, що козацький спосіб життя, військове мис­тецтво, форми державності не сприйматимуться сильними світу цього як героїчний анахронізм, а нарешті будуть задіяні у будівництві майбут­нього народу України.

Малим, але гідним внеском у цю нелегку, але шляхетну справу прошу розглядати здійснення виставкового проекту «От де, люде, наша слава!..» (українське козацтво у творчості Т. Шевченка).

Вважаю своїм почесним і приємним обов’язком подякувати всім, хто допоміг мені у реалізації виставкового проекту і підготовці статті — однодумцям, опонентам, просто сум­лінним працівникам.

література

14. ОІКМ. — Інв. № НВК-825. Замечания генерал-майора Дебу о состоянии Черномории и Черноморских каза­ков // Отечественные записки. — СПб., 1861. — Ок­тябрь. — С. 195- 224, 315- 342.

15. Шевченко Т. Письмо к Я. Кухаренко от 1 апреля 1854 г. // Основа. — СПб., 1861. — № 10. — С. 79.

16.  Шевченко Т. Невольник // Основа. — СПб., 1861. — № 4-6 — С. 18-19.

17.Дневник Т. Г. Шевченка. Пятый отрывок // Основа. — СПб., 1861. - № 7- 9. — С. 20.

18. ОІКМ. — Інв. № И-418.

19. Поточний архів Одеського історико-краєзнавчого му­зею. — Звіт про роботу Одеського історико-краєзнав- чого музею у 2014 році. — Одеса, 2015. — Арк. 29.

1. Скоропадський П. Спогади. — Київ; Філадельфія, 1995. — С. 99, 104, 112- 113, 122, 126, 131, 138- 154, 182, 237.

21. Гетьман всієї України Павло Скоропадський. Грамота до всього українського народу // Конституційні акти України. 1917- 1920. — Київ, 1992. — С. 82- 83.

1. Про відродження культурних та господарських тради­цій Українського козацтва: Указ Президента України // Військо України. — 1995. — № 1/2. — С. 18.

23.  Історія державності України. Експериментальний під­ручник / за заг. ред. О. М. Бандурки, О. М. Ярмиша.

—Харків, 2004. — С. 375- 376.